Попідвіконню було чути голоси виконавців:
— Агей! На колгоспні збори!
— І сьогодні збори? — чийсь голос із вулиці.
— Не журіться, і завтра будуть, — дві чорні постаті, як у картині, вимальовуються на засніженій вулиці.
— А матерію видаватимуть? Бо так щодня попосидиш і штани протреш!
— А ви їх скидайте, як той куркуль, що каганця при гостях не світив.
І сміх, голосний, розгонистий, перестрибує снігами і стихає в морознім повітрі, як дзвін.
Так само розмірене, без всякого діла до її горя, йшло життя. І ще тяжче стало на серці молодиці. Поволі пішла до сельбуду, що уже привітно зазивав людей своїми вогнями. Від сельбуду попрямувала на Великий шлях, намагаючись менше зустрічатися із людьми.
— А це правда, що трактори в район прийшли? — задзвеніло на другій вулиці.
— Чиста правда. Сам товариш Сталін, кажуть, з Москви надсилає колони по усіх усюдах.
— Кажуть, на Красну площу ідуть і ідуть машини, аж земля гуде, а товариш Сталін їм усі дороги розкриває.
— Ясне життя пішло.
Аж усміхнулась молодиця.
Полохливо йокав і поскрипував сніг під ногами, попід тинами голубіли високі замети і куріли ніжними, прозорими димками. Від швидкої ходи піт почав пощипувати її плечі.
І раптом біля сільради почула голос Дмитра. Чи здалось? І, забуваючи сором, що її можуть побачити люди, майже бігом кинулась вперед.
В темряві неясно окреслилися коні, дві чоловічі постаті. Ось одна пішла до сільради, а друга прямує до саней.
Лише по одному обрисові, по уповільнених рухах вона пізнає його.
— Дмитре! — сміючись і зітхаючи, наближається до нього.
— Марто! — зупиняється, здивований і радісний.
— Ой, Дмитре! Як же ти? Нічого з тобою? — з тривогою дивиться у вічі.
— Ти про що?
— Ну, про що ж? Про твоє... горе.
— Все добре, Марто.
— Яка я щаслива, Дмитре, — затискає теплими руками його велику й холодну. — Ти й не знаєш, яка я рада. Що б я й робила без тебе? Уже від того, що ти на світі живеш, радісніше мені. Скільки перемучилась за сьогодні. Правда, дурна я?
— Спасибі, Марто. Яка ж ти хороша... Сідай на сани — завезу тебе додому.
— Що ти? Що ти? — злякано відступає назад молодиця і тільки тепер сторожко оглядається навколо себе.
— Боїшся?
— Чудний ти, Дмитре, ой, чудний. З тобою я на край світу поїхала б і не охнула. А зайвих слів не хочу ні сама чути, ні щоб твоя жінка нарікала на мене... Та хіба ти розумієш що-небудь... Пожив би ти хоч день моїм життям. Прощавай, Дмитре, — ще раз оглянулась навколо, рвучко притиснулась щокою до його руки і пішла у мовчазну вулицю. І не тільки на небі, а й на душі визоріло в чоловіка. Ходою пустив коні, а сам подобрілим поглядом оглядав своє рідне село, свою рідну засніжену землю.
— Дорогі мої, любі, — не знати до кого промовив: чи до своєї родини, чи до Марти, чи до зоряного привілля, що мерехтіло, переливалось чистим сяйвом.
Наскільки йому тепер, після пережитого, усе стало дорожчим і милішим. Оте щоденне, буденне життя, затінене, сповнене всякими турботами, більшими і дріб'язковими, тепер повінню заливала нова хвиля прозорої і дужої любові; ті трепетні чуття і думи, що з роками, віддаляючись од порога молодості, все рідше приходять до нас, оповили його, як оповиває чисте надвечірнє світло розквітлий сад.
"Працюватиму ж як. Для себе, для людей", — і солодко щеміли його великі дужі руки, начеб вже стискували чепіги у весняному полі.
Прояснений увійшов у хату, і зразу ж повеселішала його сім'я, радісно затріщав огонь у печі, засміявся Андрій і простягнув до батька крихітні рученята.
Уже в темряві Дмитро почув сльози на очах дружини.
— Ти плачеш, Югино?
— Ні, то від радості, любий. Як поїхав ти, мене наче хто наскрізь ножем проткнув, — міцніше притулилась до чоловіка. — Ну, що я тобі можу більше сказати? Хіба про таке розкажеш? — Підбилась головою під його руку... Не раз так і засинала, мов дитина.
— Югино, я сьогодні Марту бачив, — хвилюючись, сказав після довгого роздуму і потім розповів про зустріч, лише утаїв слова молодиці, що вона з ним і на край світу поїхала б. З прихованою тривогою ждав жінчиного слова. Він по одному голосу пізнає, що вона ховає в найпотаємніших схованках і чи зрозуміє його чесну дружбу і приязнь до першої любові, чи не прийме це за власну образу.
— Славна вона жінка, Дмитре. Дуже славна. Можна було тобі приїхати з нею до нас.
— Теж таке вигадаєш, — здивувався Дмитро, але не пожалкував, що не запросив Марту до себе — все село тоді чортзна про що заговорило б. Та й хтозна, чи так би думала Югина, як тепер, коли б приїхав з Мартою.
— Язиків нема чого боятися. Коли їх боятися, то прийдеться вовком трубити. Ти ж знаєш, що поганець і найкраще болотом обкидає. А нам нема чого на дурнів зважати. Я вірю тобі, Дмитре.
— Он яка ти... А я думав: прокинуться десь ревнощі, зобижу тебе.
— Коли б ти ховався од мене, тоді б зобижалась.
— Дуже?
— Взнала б, що обманюєш, — ні одного дня не жила б, хоч як люблю тебе. Вигнала б з-перед очей і з серця, як Григорія викинула. Усю свою любов тоді дитині віддала б, — так промовила ці слова, що аж у жар кинула Дмитра і неприємно вразила згадка про Григорія.
— Ну, що ти, Югино. І думати не посмій такого. Я хочу прожити, а не спаскудити свій вік.
XV
В холодному небі невидиме сонце білило розстелені полотна. На сході, прямо з лісів, поволі підіймалась, розросталась важка темносиза хмара з світлішими, брудножовтими окрайцями.
— Сніг піде. Це добре! — задоволене примружився Крупяк і міцно плечем підштовхнув Карпа. Той заточився на непритоптаний сніг і собі напав на Крупяка. Зчепились, мов півні. Ось Карпо з розгону пригинаючись, налетів на міцного тонконосого Крупяка, але той в останній момент удару відскочив назад. Карпо, не зустрічаючи опору, вже падаючи, звірячо-спритним рухом зметнувся, проплив над самою землею і підвівся, радісний і злий, на льоту спіймав куций австрійський втинок, що вислизнув з-під кожушка.
— Проворний хоч куди! — похвалив Крупяк. — Котячі маєш ноги.
— З ніг мене трудно збити. Я вже у шістнадцять років з парубками боровся. Як мене не метлюють, через голову перекинуть, а я на ногах, мов на пружинках, тримаюсь, — сказав не без гордощів.