— Це ви правду кажете. Так і я на свої стягався. І от, скажемо, пошесть — пропали ваші коні. Що тоді робити?
— І не кажи такого. Не кажи. Тоді спускайтесь, куме, на дно і не тратьте сили. Бо стільки мені не жити, скільки літ стягався на своїх дерешів.
— А коли в колективі загине пара коней, прожити можна? — впевненіше звучить слово в Дмитра.
— Та можна. Це вірне слово, — задумується Олександр Петрович. — Однак і страшно стає: як це я розлучуся із ними? Привик прямо як до людини.
— А я без жалю розлучаюся зі своїми, — ледве не зітхнув Дмитро.
— Е-е, ти молодший, Дмитре, тобі все легше робиться... Як подумаю: хтось інший на моїх конях робитиме... та хіба ж він їх так пожалує? Я в негоду з себе свитку скину, а коня накрию. Бо ж то худобина. Вона тобі не скаже, що в неї болить. Тільки заплаче іноді, та й то не всякий господар побачить... Її кріпко жаліти треба, як дитину.
— Та що ви, Олександре Петровичу, все одне й одне затвердили, начеб здаєте коні не своїм людям, а баришникам. Послухай вас, то вийде: колгосп тільки для того й організувався, щоб ваших коней угробити, — вже починає піднімати голос Дмитро, — Самих найкращих людей поставимо доглядати за ними. Вас поставимо.
— Ні, я конюхом, мабуть, не піду, — завагався Олександр Петрович.
— Підете, тільки вам треба за худобою доглядати, — почав гаряче переконувати.
— Ні, конюхом я таки не стану. І не вмовляй, — рішуче кивнув головою Підіпригора, начебто його вибирали на цю посаду. — Це я тоді зразу своє серце згризу з усякими такими, — показав пальцями, — що тільки батогом уміють поцьвохкувати, переганяти худобу та від дівчат очей не відривати. Я їх сам, сукиних синів, батогом буду вчити, — і, вже уявляючи "всяких таких", розсердився чоловік, обличчя стало напруженим і недобрим.
— Що ж, не захочете, інша робота знайдеться. Вас на яку роботу не постав — любо подивитися, — так сказав Дмитро, начеб питання про вступ до колгоспу було давно і безповоротно вирішене.
— А воно так! Бо в роботі виріс, — повеселішав Олександр Петрович, і в очах блиснув завзятий вогник. — Ти не дивись, що я в літах, а як поставлю свого старшого перед себе косити, то й він зиркає назад, щоб батько йому, часом, п'яти не підкосив. А син же мій робітник, куди твоє діло! В нього коса як скрипка грає.
— У батька пішов.
— Авжеж, авжеж, роботяща дитина, — прояснився чоловік, і знову хмарка набігла на його чоло. — Дмитре, а коли я попрошу, щоб мої коні нікому не давали — сам доглядатиму і сам на них робитиму. Уважать мені по старості літ?
— А чому ж не уважать? Свої ж люди керуватимуть, такі, як Свирид Яковлевич Мірошниченко... так робитимуть, як партія учить. Щоб народу краще було.
З кожним новим словом Дмитро почуває, як він підіймається над своїми сумнівами, уже бачачи себе членом нової сім'ї.
Біля майдану їх наздогнала гомінка бригада агітаторів, яким народ дав на Поділлі своєрідну назву — "червоні старости".
Варивон Очерет, побачивши Дмитра, вискочив із саней, підбіг до нього. На рукаві Варивона красувалась широка червона пов'язка.
— Дмитре, тебе можна привітати? Вступаєш, нарешті? Давно пора.
— Вступаю, Варивоне.
— Ну, й молодчина, — міцно-міцно потиснув руку. — Разом будемо працювати. Які ми, Дмитре, кручі з тобою розворочаємо. Стільки ж діла жде нас! Да якого діла! — Широке розрум'янене обличчя Варивона горіло захватом і силою. — Ти швидше оформляйся і приходь "червоним старостою" в мою бригаду. Ми тебе навчимо говорити, щоб не хмурився, як сич, — і розсміявся.
Дмитрові навіть завидно стало, що так усе ясно і легко йдеться в товариша.
— Куди вже мені агітувати. Я більше слухати вмію. А тебе, кажуть, навіть самі найвредніші тітки поважають.
— Всього буває, Дмитре. Іноді й рогачами зустрічають, а випроваджують, значить, чаркою Ти ж знаєш: говорити я полюбляю, — янтарні очі Варивона бризнули сміхом. — І тітки і люблять поговорити. От, бува, як почнемо розмову, так півдня . й проговоримо. Про всяку-всячину. Підучився в Свирида Яковлевича, як тримати себе, що розповідати. Тепер сам бригадою керую. Коли чогось не можу пояснити — знову таки до Свирида Яковлевича шпарю. Захворів він, бідолаха. Третій день у лікарні лежить. От і приходиться мені самому викручуватися, бо товариш Говоров, двадцятип'ятитисячник, виїхав у друге село. Переходь, Дмитре, до мене. Югина тебе ще ; міцніше полюбить. Моя Василина взнала, що баби в мені душі : не чують, то тепер, значить, і ревнує, і очей з мене не спускає, і ледве не за кожним словом про своє кохання до мене говорить.
— Ой, хвалько!
— Думаєш — хвалюсь? Я тепер серед бабів свого села найвищий авторитет.
— Мели, мели.
— Ні, ти послухай або краще сам поспитайся в жінок, кого вони найбільше люблять. І всі в один голос скажуть — Варивона Очерета. Не думай, що за красу закохалися в мене. Діло, значить, так було. Приїжджає з області якийсь підпарщик Крамового і об'являє, що треба негайно усуспільнювати корови. Ну, ти сам знаєш, яка тоді завірюха піднялась на селі. Баби нас, активістів, ледве по шматочках не розтаскали. Степан Кушнір аж за Буг мусив утікати. А куркулям ця агітація солодша меду, підтримка їм повна. Розсердився тоді я — праця ж наша уся к бісу нанівець піде. От і мотнувся в район до секретаря райпарткому за поясненнями. Прийняв мене перший секретар, товариш Марков, — він недавно приїхав до нас. Пояснив усе про лівацькі закрути, розпитався про мою роботу, про настрої на селі. Довго гомоніли. Ну, наче крила дав мені. Не прийшов, а прибіг я ввечері в село. А тут — збори такі бурхливі, що мало сельбуд на тріски не рознесуть. Як передав тіткам слова партії, то вони мене ледве на руках не понесли. От з цього часу і любов до мене почалася. З якою тіткою не поговорю — в колгосп вступає... Прощавай, Дмитре, бо далеко мої поїхали. Щоб без бригадира чого-небудь не зробили не такого...
Дмитро і Олександр Петрович увійшли до сільради, наповненої людьми і повінню тютюнового диму. Жінки чогось обсіли Крамового, і той, підвищуючи голос, відсварювався з ними теж по-жіночому, верескливо та високо.
"Не так треба з жінками говорити. Ти на неї підіймеш голос, то вона ще в більшу сварку полізе". Дмитро обтрусив сніг з одежі, вийняв з кишені вчетверо складений папірець, підійшов до столу.