— Дмитре Тимофійовичу, прости нам, — попрохав Василенко. Дмитро довго мовчав. Але коли знову занили зітхання і прохання, суворо відрізав:
— Якби ти у мене украв той мішок, усю комору обчистив, обібрав би мене до нитки — міг би простити. А це державне добро. Розумієш? І такі діла тільки держава розсудить.
— Прости, Дмитре Тимофійовичу. На весь вік зарікаюся навіть до чужої соломинки приторкнутися. Ну, схибнув чоловік. Так не добивай обухом його. Дай виправитись.
— І чого б я дурно-пусто язика трудив? — ще більше нахмурився Дмитро.
— Невже в тебе жалю нема? Невже в тебе серця нема? — потягнувся до рук бригадира. Той різко відсунувся вбік.
— По якому праву ти до мого серця поліз? Ти б його теж, коли б твоя воля, як той мішок, у землю б зарив, за карбованця продав би, за чарку з підкуркульниками пропив би... До злодіїв, розкрадачів громадської власності серце моє каменем, залізом розпеченим стає, — загарячився. — Ми за більшовицькі колгоспи, за заможне життя, за соціалізм боремось, ночей недосипаємо, а ви теж, як убивці, ночей недосипаєте, щоб обікрасти наші найдорожчі надії. За паршивого півлітра і нас, і дітей наших з торбами по світу пустили б, усе добро спекулянтам запродали б, бо душа у вас у спекулянтському бруді розкисла... Скільки ви копиць сіна продали?
— Був гріх, — покірно хитнув головою Василенко.
— От про це й скажіть на зборах. Попросіться у людей.
— Боюсь, Дмитре Тимофійовичу... Прости.
— Не ний, бо не розжалобиш!.. Мене сам товариш Сталін учить чесно виконувати завдання нашої держави і викидати з колгоспу куркулів та підкуркульників. А ти хочеш, щоб я у ваші брудні діла свої руки умочив. Як я тоді на портрет товариша Сталіна подивлюсь?
— Дмитре Тимофійовичу! Вірно це все. Каюсь. Один раз прости. Не скажи людям, — зовсім розкис Василенко.
— Не те що розкажу, а й у газету подам матеріал.
— Та що ти, Дмитре Тимофійовичу! Що хочеш роби — в суд подавай, тільки не пиши до газети. Це ж увесь район знатиме про мій сором. Увесь район! Прости! Вік дякуватиму.
І Дмитро з здивованням побачив сльози в неоднаково розширених з переляку очах.
Біля самого села, горблячись, одчайдушне вилетів на велосипеді Карпо Варчук. Він поспішав за порадою і захистом до Крамового. З лютою ненавистю глянув на Дмитра і ще міцніше натиснув на педалі. В голові його важко гупали кров і думки. Не сумнівався, що Крамовий допоможе, але поки що він, Карпо, не дурний з'являтися на очі колгоспникам. Як-небудь перекрутиться, поки не проясниться хоч трохи його діло...
Х
В селі Дмитра чекала неприємна звістка. Коли він увійшов у простору стельмашню, що була завалена шпонами, обіддям, колодками, шпицями і пахтіла солодкуватим дерев'яним пилком, назустріч йому вийшов посивілий і поповнілий Іван Тимофійович Бондар. Недовго він проголовував: після тяжкого поранення перейшов на спокійну роботу — працював завідувачем стельмашні; збудував прекрасну парню на триста ободів, майстрував добротні вози і брички для свого колгоспу та й навколишнім селам допомагав. За колесами до них приїздили навіть із інших районів.
— Чого такий сердитий, Дмитре?
— Та нічого, — не сказав навіть слова тестеві про випадок на полі. — Полагодили мені васаг?
— Полагодив. Покрив таким лубом, що кожною клітиною, неначе вощина, сяє... Тобі по телефону передавав привіт секретар райпарткому Марков.
— Спасибі. Питався щось? — з приязню уявив собі білявого, середніх літ чоловіка з сміхотливими іскорками в очах кольору осінньої води на піщаних перемілах.
— Ні. Сказав, що виїздить працювати в іншу область. На підвищення пішов чоловік. Побажав тобі успіхів у роботі.
— Це погано, — похмурнішав і щиро запечалився Дмитро.
— Чого там погано? Чоловік уже буде працювати секретарем обкому партії.
— Для мене, тату, погано. То велика поміч була. Хороший чоловік жив із нами, — мимоволі зітхнув і сів на березову напівобтесану колоду.
— Да, дуже понімающа була людина, — погодився Бондар. — Людей цінувати умів. Візьму своїх стельмахів — усіх наперечет знав. Це не такий, що за цифрами та папірцями світу не бачить.
— Скільки він із нашим колгоспом попомарудився, коли ми відставали. Не жалів себе чоловік. Коли б не він, я й досі не був би бригадиром. Він і поговорить із тобою по-справжньому, і в хату зайде, твоїм хлібом-сіллю не погребує. І навіть коли відчитає тебе за щось, не чуєш, що принизили, втоптали в грязь, як в нас дехто робить. Умів заглянути в душу людську. А це найтрудніше, тату.
Тяжко задумавшись, вийшов на вулицю, перебираючи в пам'яті давні, болючі й радісні, спогади.
Хіба могли забутися ті роки, що яблуневим цвітом обсіяли широкі дороги і тепер не терпкою власницькою дичкою, а дорідними гронами перевисли над життям. Заглянемо в минулі роки...
То були незабутні зимові дні і ночі, коли сніги тисяча дев'ятсот двадцять дев'ятого року зустрічалися з метелицями і морозами тисяча дев'ятсот тридцятого.
В цю пору нові обрії оновлювали серце і життя селянина. І знову потекла і запарувала на снігах вірна кров, височена куркульською кулею, ножем запроданця-лиходія, злостивого безбатченка, що, продавши свою дрібненьку трухляву душу, без торгів закладав міжнародним паліям долю нашої землі, долю наших батьків та дітей. Злобливі недобитки, вигадючені куркульськими хуторами і затхлими націоналістичними багновищами, продажними повіями троцькізму і мстивими рештками бухарінців, вилазили із шкури, щоб повернути назад вітрила історії, щоб кинути наше життя під чужі ноги. Підлий і ниций ворог не гребував ніякими засобами, намагаючись збити село з єдино вірного шляху. Від отруйної брехні і до пострілу в вікно активіста, від лівої фрази і перекручення директив партії та уряду до куркульських повстань кидалася тьма минулого, що й досі де-не-де чіпляється до наших ніг смердючим болотом...
Дмитро не належав до тих активістів, що без відпочинку працювали по селу, ходили з хати в хату, агітували людей до вступу в колгосп. І заяву поніс не зразу. Уважно читав і перечитував газету, прислухався до розмов у сельбуді і думав, думав до глухого болю в голові. Виходило: попрощатись із усім устоєним, одноманітним, але звичним життям було важче на ділі, аніж у мислях. Часто, коли слухав запальні промови двадцятап'ятитисячників, радянських та партійних працівників, думка злітала до хвилюючих верховин, розкривала з завіси прийдешнього ясні картини людської долі. Але коли залишався на самоті, обступали сумніви, сірі, немов осіння негода, і ціпкі, неначе коріння. Він розумів, що колективне життя має бути багато кращим од теперішнього, але й передбачав: нелегко, ой, нелегко буде зразу перевернути такі гори. Скільки на це часу піде, поки призвичаїться селянин до великої справи! І в дрібному господарстві ледве раду даси. А це ж тисячі людей! Та кожен зі своїм характером, зі своїми особливостями, та кожен привик не до гурту, а все до себе таскати, про своє гніздо піклуватися. Роки на це підуть.