— Ти вже все, значить, наперед продумав, — здивувався Варивон. — Це вже, напевне, не в одну книжку заглянув, з усіма гречкосіями порадився?
— А як же інакше може бути? Занапастити посів — це, виходить, і державу підведеш, і себе обділиш. Та як потім і в очі людям подивитися, коли знаєш, що сам колгоспне добро не зумів відстояти. От прийдуть, скажімо, до нас шефи з заводу. Розкажуть про свої досягнення, про нові плани, а потім товариш Недремний покладе мені руку на плече, як це він робить, вірячи моїм словам і ділу, та й запитає: "Яких успіхів добився, Дмитре Тимофійовичу, чим порадуєш нас?" Що ж мені прийдеться говорити? "Угробив колгоспний посів, товаришу Недремний. Гірше одноосібника угробив". — "Добре ви нам помагаєте", — відповість і обернеться.
— І дуже просто таке може бути. Він усюди загляне, все його цікавить. Ну, і кліпай очима перед народом, — погодився Варивон.
— От і думаю не тільки про графік, а про врожай про більшовицький. Бо я не дощову годину в колгоспі, як отой Василенко — душа спекулянтська — пересиджую. То життя наше і наших дітей. Отож і хочу робити, щоб не так-сяк день до вечора дотягнути, аби трудодень записали. Чи як ти думаєш? Крамовому треба, щоб усе в правильні строки виконувалось. Мене ж найбільше цікавить, щоб правильно вродило...
— Разом будемо, Дмитре, відстоювати це діло. Тільки щось Кушнір пасує перед Крамовим.
— Пасує. І чоловік хороший, а заїдатися з отим начальством не хоче.. Мовляв, так спокійніше буде. А той спокій боком вилізає... Ранні я надіюсь посіяти швидше за всі бригади. А от з гречкою — трудніша задача.
— В скільки строків думаєш сіяти?
— В скільки? — перепитав Дмитро і ще більше нахмурився. — Не в два і не в три.
— У чотири? — здивувався Варивон.
— В один.
— Ти що? — аж вражено зупинився. — Де це чуване, Дмитре? Тоді увесь масив може під "запал" попасти.
— Ех, Варивоне, думка одна мене увесь час непокоїть, — аж зітхнув. — Непокоїть, що ляжеш спати — не спиться. І в сні це саме приходить. Ти кажеш — у три строки. Цю веремію добре я знаю. Схожа вона на байку про цигана, який мав трьох синів, і всі три були угадайлами: хтось із них неодмінно угадає чи дощ сипне, чи сніг потрусить, чи погода буде. Так і гречка: один із трьох посівів щось і вродить. Але це сліпе щастя, сліпе, як зінське щеня. Так мій дід і прадід сіяли, б'ючи поклони до самої землі: не окривдь нас. Та ще й ми пам'ятаємо, як старі люди, скидаючи штани, сіяли просо в місячні ночі: щоб вродило воно і горобці зерна не визбирали...
Варивон розреготався:
— Пригадуєш, як раз у Карпця, коли він в одній сорочці такою агротехнікою займався, хтось штани украв? Потім проходу чоловікові не було.
— Ось така агротехніка давно вже спорохнявіла, — усміхнувся Дмитро. — А чого ж ми повинні сіяти гречку в три строки, кидати в пізній, закам'янілий грунт, коли там уже паразити висмоктали вільгість і добриво? Я хочу в один, в найкращий строк посіяти І зібрати високий врожай. Тут мені наука повинна пособити, а метеорологія — підказати, яка буде погода. Колгоспники ми!
— Це ти здорово! — схвально кивнув головою Варивон. — Тут є над чим подумати. Жива думка!..
На лузі з-під ніг з фуркотом зірвалося кілька крижнів і, важко розбиваючи крильми ледве просвітлену передсвітанкову темряву, полетіли до ріки. Потім зигзагами злетіли вгору двоє бекасів, і знову зоряна тиша вгніздилась над вогким незатуманеним привіллям.
— Чуєш, як трава росте? — зупинив Дмитро Варивона біля щебетливого рівчака.
Вода дівочими вінками кружляла поміж берегами і мелодійно поспішала до широкого Бугу.
Пригнувшись до самої землі, друзі ясніше побачили обриси двох доріг, що збігали і переливалися попелястими смужками через пагорбок, самотній мовчазний вітряк і темний обрис хати мельника. І небо од землі вже починало братися присілком, а в ньому іскорками жевріли низькі зорі.
В слизькій торбині важко схлипнула рибина, і знову тиша така густа, хоч ножем край. Та чутке вухо і в ній вловить, як ворушиться і розводить луговину непокірне коріння.
Тихо, спокійно і міцно проростає земля. Так і дитина перші місяці росте в материнім лоні.
— Луги в цьому році треба по-хазяйськи допильнувати.
Поле вже навчились доглядати, а за сінокіс забуваємо. Одні клапті сіна перепало на трудодні. Мусив у тестя позичати, щоб дозимувати корову. А вже якось тепер і позичати, і купувати не подобає — гордість появилася: хіба ми старці? Хватило, значить, розуму добитись доброго врожаю, хватить, думаю, і траву доглянути.
— Тепер я чую голос мужа — не дитини, — віршем відповів Дмитро. — За луги чи не нам з тобою прийдеться взятись, бо не подобається щось мені наш луговик Кузьма Василенко. Він би щодня тільки в чарку заглядав. Кажуть, не одну копицю сіна за могоричі в інші села сплавив.
— Він може. За чарку його, значить, всього купиш. Дуже дрібненький чоловік. А сюди треба такого, щоб він любив сінокіс, як скажімо, ти любиш поле. Може Полікарпа Сергієнка? Він і полювати на птицю буде, і за ділом догляне. А наговорить уже потім всякої всячини, що й не переслухаєш, — засміявся Варивон.
— Думаю, що можна, — погодився Дмитро. — Совісно працює людина. І тепер він на чоловіка став схожий, хоча й не без того, щоб брехнути.
— Горе одного рака красить. От стало на добро вестися — і Полікарп між людьми чоловіком став. Сина якого викохав. Командиром хоче Льоня стати. До вчителів ходить, підучується. — Хлопець путящий. Вивчиться... Світає вже.
— Світає. Заспіваймо, Дмитре, — поклав куцу міцну руку на плече Дмитра. — Виводь ти.
Низько-низько над лугами, щоб не сполохати притихлу землю, в сердечній задумі і здивованні побраталися два голоси і неквапно попливли назустріч світанкові:
Ой ти, сад, ти мій сад, сад зелененький,
Ой, чого ти цвітеш...
VII
Крамовий поволі висунувся з легкової машини, обернувся до кабіни, і сонячний промінь двома пучками заграв на його окулярах.
— Крашанки не потовклися?
— Буде готова яєшня, — засміявся шофер і подав Крамовому два загорнутих у папір пакунки та невелику, з залізним бильцем довбанку. — Медом пахне, — очима вказав на дерев'яний посуд.
Крамовий нічого не відповів. Узяв обидва пакунки під руки і, огрядний, пухкий, розмахуючи довбанкою, наче піп кадилом, попрямував до свого невеликого, під гонтою, цегляного будинку, що мальовничо білим вітрилом випливав із чорного молодого саду.