— Ганю, ти вже? — несміливо питався, коли вона з утомленою усмішкою боком виходила з палати.
— Тихше, Володю, — притискала короткий палець до вуст, і чоловік злякано, округлими очима, зиркував по коридору, який і зимою красувався квітами, вирощеними дбайливими пухкими руками Ганни Петрівни. "Велика моя жалібниця", — любовно називав дружину, завжди почуваючи в душі перевагу її над собою...
— Ганно Петрівно, та я пожартував, — Дмитро був нерадий, що вирвалися такі слова. — Вірно — пожартував.
— Якісь у вас жарти... утопленика, — почала трохи відходити.
— Це тому, що я топився. З водою вони влилися... Ганно Петрівно, дайте мені мій костюм.
— А це що за нові жарти? — знову обурилась.
— Мені треба у місто сходити... На одну часинку.
— Дмитре Тимофійовичу, ви в своєму розумі? — в непідробленому жасі округлились очі сестри.
— Та наче в своєму.
— Ні, доведеться таки вас показати невропатологу. Лікували, лікували чоловіка, поставили на ноги, а він за один день, як град, хоче всю роботу спустошити. Що ж тоді про нашу лікарню скажуть? Ви подумали про це? Ідіть мені зараз в палату і чекайте обходу.
— А після обходу дасте?
— Ні, ви таки неможлива людина, товаришу хворий. Що вам у місті? — перейшла на офіціальний тон і зразу ж не втрималась на ньому: — Я сама піду.
— Самі ви цього не зробите.
— Чому б це я не зробила, товаришу хворий?
— То таке діло...
— Дмитре Тимофійовичу, ви хитруєте, з чимсь криєтесь. Мене ви не обманите і костюма не отримаєте. Це вам кажу категорично, точно і з усією відповідальністю. У нашій лікарні службові обов'язки виконуються вірно і точно.
— Ганно Петрівно...
— Ви вже сердитись починаєте? Стидно, Дмитре Тимофійовичу, такий серйозний бригадир, а говорить таке, як кустар-одиночка. У нашій лікарні аж незручно такі слова слухати. У вас більше до мене справ нема? — Ганна Петрівна з перебільшеною строгістю вклонилася Дмитрові і, розгойдуючись, попливла в палату. "Несвідомість, цілковита несвідомість", — зашіптувала дорогою.
"У такої що-небудь випросиш, її нічим не проймеш, — похмуро провів поглядом широку постать в світлоблакитному халаті. — Несвідомість заїдає жінку і навіть не розуміє цього. Теж мені службові обов'язки у нашій лікарні виконує... Що ж його робити?"
Косуючи очима, прослідкував, коли строгий, білосніжний, як виводок лебедів, обхід попрямував у першу палату, а сам, хвилюючись, вскочив у канцелярію. Тремтливими руками зняв телефонну трубку, попросив гараж.
— Гараж! Олексієнко слухає! — загаркавив, заклекотів голос шофера секретаря райпарткому, і Дмитро зрадів, неначе маля.
— Сергію, виручай!
— А-а-а! Дмитре Тимофійовичу! Що воно трапилось? У лікарні захарчували чи горючого не дають? Це ми діло поправимо, — закипів розгонистий сміх.
— Ні, не те... Костюм і пальто у мене... вкрали.
— Украли? Так я зараз же сестру-хазяйку, як цибулину, облущу. Я її на тротуарі машиною переїду. Я її перетрушу, як солому соломотряс! — задихався від обурення міцний, басовитий голос.
— Сергію, це все потім зробиш. Зараз привези мені якусь одежину. Та й чоботи прихопи.
— І чоботи вкрали? Тоді я сам з цих господарів і ременя, і лика надеру.
— Товариш Марков дома?
— На нараду в обком виїхав.
— Сергію, мене підкинеш в одне село?
— Далеко?
— Кілометрів п'ятнадцять.
— Дорога справна?
— Нове шосе. До Жданівки.
— До Жданівки. Це територія другого району. Ні, Дмитре Тимофійовичу, сьогодні ніяк не можу — у мене побачення.
— Та плюнь ти на побачення.
— Ну, Дмитре Тимофійовичу, від вас я цього ніколи не чекав. Спасибі. Услужили. Ці слова я передам по прямій адресі.
— Сергію, — мало не застогнав Дмитро. — Тут таке діло у мене. Сам товариш Марков похвалить нас обох.
— Похвалить?
— Неодмінно. В одного колгоспника є новий сорт жита. Зерно таке велике, мов жолуді.
— Та ну? Через двадцять хвилин прибуду, як часи. Вискочивши з канцелярії, Дмитро сторожко пішов до головного виходу. Коли ж біля лікарні загула машина, він нетерпляче вискочив на ґанок і тривожно-радісним поглядом зустрів рослу постать Олексієнка, який, сяючи змовницькою широкою усмішкою, ніс перед собою оберемок одягу.
— Де та сестра-хазяйка? Я їй зараз викладу основи шоферської науки! — забасив розчервонілий Сергій, ледве втискаючись у двері.
— Потім, Сергію. Скидай тут одежу і притримуй ручку, щоб ніякий дідько з лікарні не нарвався, — про жінок я думаю.
— Ви що, туг, на ґанку, переодягатись будете? — здивувався Олексієнко.
— Чим тобі погане місце? — затанцював Дмитро, вбираючись у штани.
Шофер з подивом покосився на нього, а потім засміявся.
— Тихше, Сергію: бухкаєш, наче грім, — уся лікарня збіжиться.
— Я б хотів, щоб тільки сестра-хазяйка прибігла. Це вона усе із коренем тут ломить?
— Із коренем. Вона така, — майже механічно відповів, натягаючи чоботи.
Але Олексієнко ще сильніше розреготався:
— Ох, і ловко ж ви мене підманули...
— Так уже й підманув... — не знає, що відповісти Дмитро.
Незабаром виїхали з міста, і зимовий сонячний день привільно розкинувся у всій своїй красі. Вдалину бігли поля, кружляючи, вони випромінювали трепетні струни прозоро-синього повітря. Здавалося, наче віяла легкого зернистого дощу піднімалися вгору, з снігової рівнини, щоб згодом, весною, опуститися родючими зливами на землю. Придорожні дерева накрапали золотисто-голубим воском, і посічений сніг під ними лежав, як щільники.
З долини, неначе з дна, почало підніматися, напливати село, навпіл поділене рікою.
Після недовгих розпитів зупинились перед новим будинком. Не встигла машина в'їхати в двір, як із східців ґанку проворно збіг низькорослий літній чоловік з загостреним внизу землистим обличчям і карими упертими очима.
— Просимо до хати, — з гідністю вклонився Дмитрові і Сергієві.
У великій світлиці Данила Петровича Навроцького тісно від книжок, вазонів, ящиків і полумисків. Зелені вогники сходів м'яко піднімалися над вогким чорноземом. мідними злитками суглинку і попелястим супіском, від якого так свіжо віє лісовим корінням.
— Не вміщається все моє господарство в хаті-лабораторії. Прийшлося викурити свою бабу із світлиці, — викресали смугу мерехтливих іскор розумні примружені очі Навроцького. — Стара! Ти там щось приготуй для гостей! — гукнув, не розчиняючи дверей до другої кімнати. Сівши за стіл, він, наче птах із клітки, виглядав з-за двох високих стосів книжок.