Велика революція на Піткерні

Сторінка 2 з 4

Марк Твен

Нарешті, вирішивши, що час приспів, він тишком-нишком почав сіяти розбрат серед остров’ян. Він з самого початку задумав повалити уряд, але до певного моменту, звичайно, приховував свій намір. До різних людей він підходив по-різному. В одному місці викликав невдоволення, звертаючи увагу на короткочасність недільних відправ: він говорив, що в неділю має бути три тригодинних відправи замість двох. Багато хто подумував так і раніше; тепер вони потай об’єдналися в партію для боротьби за це. Деяким жінкам він зумів довести, що їм не дають достатньої свободи слова на молитовних зборах; так народилася друга партія. Жодного засобу він не залишив поза увагою; він навіть пішов до дітей і збудив у їхніх грудях невдоволення, бо – як він за них виявив – у недільній школі їм не приділялося достатньої уваги. Це призвело до появи третьої партії.

І от, як керівник цих партій, він виявився найбільшою силою у громаді. Тоді він зробив подальший хід – не більше не менше, як висунув обвинувачення проти головного судді Джеймса Расела Нікоя. Ця людина, з твердою вдачею, талановита і дуже багата, була власником будинку з вітальнею, трьох з половиною акрів землі, засіяної бататом, єдиного судна на Піткерні, вельбота. На превеликий для нього жаль, привід для обвинувачення з’явився дуже вчасно. Одним з найстаріших і найзаповітніших законів острова був закон проти порушення власності. Закон цей свято шанувався, і його вважали запорукою народних свобод. Років тридцять тому суд розглядав по цьому закону серйозну справу, а саме: курка, що належала Елізабет Янг (дочці Джона Мілза, одного із заколотників з "Баунті", якій сповнилося тоді п’ятдесят вісім літ) заскочила в межі земельних володінь Четверга-Жовтня Крістіена (двадцятидев’ятирічного онука Флетчера Крістіена, теж одного із заколотників). Крістіен убив курку. По закону Крістіен міг або залишити курку собі, або, за власним бажанням, повернути її останки власниці й одержати "відшкодування за збитки" в розмірі, відповідному до тієї шкоди, що її заподіяно. Судові протоколи свідчать, що "вищезгаданий Крістіен передав зазначені останки вищезгаданій Едізабет Янг і за збитки, завдані йому, зажадав один бушель бататів". Але Елізабет Янг це домагання видалося надмірним; сторони не могли дійти згоди, і тому Крістіен вчинив позов. У першій судовій інстанції він програв справу. В усякому разі, йому присудили тільки півчверті бушеля бататів, що він вважав недостатнім і сприйняв як поразку. Він подав апеляцію. Справа тяглася кілька років, переходячи у все вищі й вищі інстанції, і щоразу кінчалася підтвердженням початкової ухвали. Нарешті вона надійшла до Верховного суду і застряла там на двадцять років. Але минулого літа навіть Верховний суд спромігся, нарешті, прийняти ухвалу. Початкову ухвалу було підтверджено ще раз. Тоді Крістіен заявив, що він удовольнився. Але Стейвлі був тут як тут; він шепнув Крістіену та його адвокатові, щоб ті запропонували "просто форми заради" показати їм оригінал закону з метою впевнитися, що закон цей ще існує. Думка здалася дивною, але дотепною. Вимогу було поставлено. В будинок суду послали гінця, який невдовзі повернувся з вісткою, що відповідний акт з державних архівів зник.

Тоді суд оголосив свою останню ухвалу недійсною, бо вона була прийнята по закону, якого насправді не існувало.

Це викликало велике збудження. По всьому острову вмить пролетіла чутка, що оплот громадських свобод загублено – можливо, його навіть по-зрадницькому знищили. За тридцять хвилин майже все населення зібралося в приміщенні суду, тобто в церкві. На пропозицію Стейвлі обвинувачення пред’явили головному судді. Обвинувачений зустрів своє нещастя з гідністю, належною його високому санові. Він не боронився і навіть не сперечався; він визнав за краще просто вказати, що й пальцем не торкався того лиховісного акта, що він зберігав державний архів у тому самому ящику від свічок, у якому його зберігали з найдавніших часів, і що він не винен у зникненні чи знищенні документа.

Та ніщо вже не могло врятувати головного судді; його звинуватили у зраді, усунули від посади, і все його майно конфіскували.

Найбезглуздішим у цій ганебній справі було таке: вороги судді, звинувачуючи останнього у знищенні акта, заявили, що він нібито зробив це заради Крістіена, бо Крістіен доводився йому родичем! Тим часом Стейвлі був єдиний остров’янин, який не був йому родичем. Нехай читач пригадає, що вся ця громада складалася з нащадків півдесятка людей; що перші діти побралися між собою і народили заколотникам онуків; що ці онуки, а за ними правнуки і всі інші покоління одружувались поміж собою, так що тепер усі вони були кровно споріднені. Більше того, ці родинні зв’язки хитромудро й навіть якось дивно переплутались і ускладнилися. Стороння людина, наприклад, каже остров’янину:

– Ви називаєте оцю молоду жінку своєю кузиною, а зовсім недавно ви називали її своєю тіткою.

– Аякже, вона моя тітка і воднораз моя кузина. А також моя зведена сестра, моя племінниця, моя троюрідна сестра, моя тридцятиюрідна сестра, моя сестра сорок другого коліна, моя троюрідна тітка, моя бабуся, моя вдовина своячениця а наступного тижня вона стане моєю дружиною.

Отже, звинувачення головного судді в кумівстві було не дуже обгрунтоване. Та все одно, дуже чи не дуже, а Стейвлі воно згодилося. Стейвлі негайно обрали на вільну посаду судді, і він гаряче взявся за роботу, виплоджуючи реформи з кожної своєї пори. За дуже короткий час церковні відправи почали лютувати повсюдно й безнастанно. Згідно з наказом, друга молитва недільної ранкової служби, яка звичайно тривала тридцять п’ять-сорок хвилин і присвячувалась молінням за благополуччя на землі, за увесь рід людський, а потім уже й за свій маленький рід, тепер розтяглася на півтори години і обіймала також моління за благополуччя можливого населення різних планет. Це сподобалося всім: кожен казав:

– Так, це вже начебто діло!

Згідно з наказом, звичайні тригодинні проповіді було подовжено вдвічі. Все населення юрбою засвідчило свою вдячність новому судді.

Давній закон, що не дозволяв у неділю варити їжу, витлумачили у тому розумінні, що забороняється також і їсти. Згідно з наказом, недільна школа дістала привілей працювати і в будень. Радість усіх класів не знала меж. За один-єдиний місяць новий суддя став народним кумиром.