— Привіт, Бедді,— промовив шериф,— Як справи?
— Та сам я, чорт би мене забрав, у всьому винуватий,— відповів чоловік в ліжку.— Стюарт попереджав мене про цей капкан.
— Це правда,— сказав другий старий.
Інші не сказали нічого: вони й далі спокійно і твердо дивились на чиновника, поки шериф не промовив:
— Це містер Пірсон з Джексона. Він привіз ордер на хлопців.
— Нащо? — спитав чоловік в ліжку.
— По закону, Бедді,— відповів шериф.
— Ми ж не воюємо зараз,— заперечив той.
— Ні, не воюємо,— погодився шериф.— Але це новий закон. Вони не зареєструвались.
— Що ви збираєтесь робити з ними?
— Це ордер, Бедді. Забрати з собою.
— Отже, в'язниця?..
— Це ордер,— сказав шериф.
Судовий виконавець побачив, що чоловік в ліжку стежить за ним, спокійно посмоктуючи люльку.
— Налий мені віскі, Джексон,—попросив він.
— Ні,—сказав лікар.— Ви Вже й так випили надто Загато.
— Налий мені віскі, Джексон,— повторив чоловік у ліжку. Він спокійно пихкав люлькою, дивлячись на чиновника.— Ви приїхали від уряду? — спитав.
— Так,— відповів чиновник.— Вони повинні зареєструватись. Це всі повинні зробити. Вони не...
Його голос урвався під поглядом семи пар очей. Чоловік в ліжку і далі посмоктував люльку.
— Ми ж спокійно сидимо тут,—сказав чоловік в ліжку,— і нікуди не збираємось тікати.— Він повернув голову. Двоє юнаків стояли поряд в ногах.— Анж, Люціус,— звернувся він до них.
— Так, тату,—почулося у відповідь, і чиновникові здалося, що це вимовила одна людина.
— Цей джентльмен приїхав аж із Джексона, щоб сказати, що ви потрібні урядові. Гадаю, що найближче місто, де ви можете зареєструватись, це Мемфіс. Ідіть до себе нагору і збирайте речі.
Чиновник рвонувся вперед.
— Стривайте! — крикнув він.
Але Джексон, найстаріший, випередив його. Він також сказав: "Стривайте",—і зараз хлопці вже не дивились на чиновника. Вони дивились на лікаря.
— Як з його ногою? — спитав Джексон.
— Подивіться самі,—сказав лікар.—Чекати не мржна. А везти тепер теж пізно. Мені потрібен асистент і трохи ефіру, звісно, при умові, що він випив не надто багато віскі і зможе витримати анестезію. Один з вас може поїхати в місто на моїй машині. Я подзвоню...
— Ефір? — спитав чоловік на ліжку.— На біса? Ви ж оце сказали, що уже майже все зроблено. Я міг би направити один з різницьких ножів і закінчити все сам, ковтнувши ще разок чи два. Кінчайте це.
— Ви не витримаєте ще одного шоку,— сказав лікар.— Це зараз віскі в вас говорить.
— Годі,— сказав той.— Якось у Франції трапилось нам бігти через пшеничне поле і я наскочив на кулемет, що обстрілював це поле. Спробував перескочити через нього так, як ви перескочили б через огорожу, тікаючи від людини, яка вас б'є. Але мені не вдалось цього зробити, і я опинився на землі. В темряві рана дуже боліла, потім щось ударило мене ззаду в каску, наче молотком по ковадлу, не знаю, що зі мною було, поки я прийшов до пам'яті. Нас зібралось чимало, тих, що мучились біля перев'язочного пункту. Минуло багато часу, поки лікар обійшов усіх. Ну й боляче було тоді. А зараз годі й розмовляти про біль, бо я приклався до цієї сулії. Кінчайте з цим. Якщо вам потрібні помічники, то Стюарт і Раф допоможуть. Налий мені трохи, Джексон.
Цього разу лікар підняв сулію і перевірив рівень рідини.
— Вже доброї чверті немає,— сказав він.— Ви випили кварту горілки з четвертої години, і я не певен, що ви зможете витримати анестезію. Гадаєте, що витримаєте, коли я все швидко закінчу?
— Так, кінчайте. Ногу я скалічив і хочу позбутись
її.
Лікар глянув на спокійні і такі схожі обличчя Мак-каллунів, що дивились на нього.
— Коли б він був у місті, в лікарні, під постійним наглядом, я б, мабуть, почекав, поки миле перший шок і він протверезиться. Але його не можна везти зараз, а кров зупинити не вдасться... Коли б мав хоч ефір або препарат для місцевої анестезії,— зітхнув він.
— Досить,— промовив чоловік на ліжку.— Господь не міг сотворити нічого кращого для місцевої або загальної анестезії, ніж те, що міститься в цій посудині. І нога ця не Джексона, не Стюарта, не Рафа і не Лі. Вона моя. Я почав це і, гадаю, що маю право хотіти, щоб її відтяли так, як мені подобається.
Та лікар не зводив очей з Джексона.
— Що скажете ви, містере Маккаллун? — спитав він.— Ви найстарший.
Але за нього відповів Стюарт.
— Так,— сказав він.— Кінчайте з цим. Що вам треба? Мабуть, гарячої води?
— Так,—відповів лікар.—І кілька чистих прости-радел. Чи є у вас великий стіл і чи можна принести його сюди?
— Кухонний стіл,— відповів чоловік, що зустрів їх біля дверей.— Ми з хлопцями...
— Зачекай,— попросив чоловік на ліжку.— У хлопців нема часу допомагати вам.—Він знову повернувся до синів.—Анж, Люціус,— покликав він.
— Так, тату.
І знову чиновникові здалось, що відповіла одна людина.
— Цей джентльмен, здається, поспішає. Вам краще вирушати. Якщо розміркувати, то вам навіть і збиратись не треба. За день-два ви вже одягнете форму. Візьміть грузовик. Там не буде нікого, хто б міг відвезти вас у Мемфіс і привести грузовик назад, тому ви залишіть його в гаражі "Гайосо Фід компані", поки ми пришлемо за ним. Мені б хотілось, щоб ви записалися в старий шостий піхотний, в якому я служив. Але це тільки моє побажання, а ви ідіть туди, куди вам скажуть. Кінець кінцем не має значення, де ви будете. Уряд свого часу не зробив мені нічого, крім добра, думаю, що так буде і з вами. Запишіться туди, де ви потрібні, і слухайтесь своїх сержантів та офіцерів, поки не станете справжніми солдатами.
— Зачекайте! — крикнув чиновник, виходячи на середину кімнати.— Я заперечую проти цього. Мені дуже шкода, що з містером Маккаллуном трапилось нещастя. Мені дуже шкода взагалі, що все так вийшло. Але тепер це не в моїх і не в його руках. Того, хто не зареєструвався, карає закон. Якщо містер Гом-больт відмовляється виконати наказ, я сам це зроблю і відвезу цих людей в Джексон, де вони повинні
12 В. Фолкнер
337
будуть відповісти за свій вчинок. І я мушу попередити містера Гомбольта, що він теж буде відповідати!
Старий шериф повернувся до судового виконавця, його кошлаті брови знову насупились:
— Невже ви ще не зрозуміли, що ми нікуди не можемо їхати зараз? — стиха промовив він.