— Як же вони пограбують? Ми ж на воді.
— Біля порогів нападають, коли на суходіл виходимо. А ще як у морі буря здійметься і судна до берега причалять. Чого, думаєш, оце вої супроводжують наш похід? Щоб його боронити.
— Бач, Куделя про це змовчав…
— Звісно. Нащо говорити таке? Аби сказав, то, може, ти й не найнявся б до нього. Він мене з самого початку застеріг, щоб нічого не розповідав тобі. А тепер ти однаково нікуди не дінешся… Еге, зараз йому нелегко знайти охочого в похід. Печеніги дедалі частіше перестрівають. Думаєш, я помандрував би оце, коли б на те моя воля? Доводиться… — зітхнув. — їм, гостям, що? Попаде в полон, є за що й викупитись. А нам… сказано: з пальця меду не добудеш… Та ти не бійся. Цього разу он які пожертви склали Велесу! Оберігатиме. І воїв скільки з нами послав князь! Якщо печеніги й нападуть, відіб’ються.
— Ну й лисюка ж наш господар! — похитав головою Векша. — Виходить: м’яко стелив, а твердо спать.
— А так-таки, показував коня, продав — козеня.
Тим часом на горбі поруч одної чорної цятки з’явилося іще кілька.
— Тьху на вас, поганці! — вигукнув хтось.
— Тьху! Тьху! — залунало по човнах.
ДНІПРОВІ ПОРОГИ
Тепер уже похід зупинявся на короткі ночівлі віддалік од берега. На суходіл не виходили. Всі спали в човнах. Гребці притомились і виснажилися без гарячої страви.
Коли ж попереду показався скелястий, порослий лісом острів, усі зраділи. Нарешті можна буде й страву зварити, й безпечно перепочити.
Тільки-но причалили, Векша взяв із човна тонкий з трьома вістрями остень, заліз на низько схилену до річки старезну вербу.
Сонце ще височенько стояло в небі й добре просвічувало воду крізь гілля.
Ось поважно проплив чорноспинний окунь, смішно поводячи червоними пірцями, ніби хизуючись ними. Потім з’явився табунець сріблястих верховодок.
Рибки довго грали на одному місці, аж поки не налетів на них великий щупак. Він, мовби стріла, випущена з лука, шмигнув крізь табун, на ходу схопивши своєю ненажерною пащекою рибинку. Табун наче хто здмухнув.
Небавом приплив такий же великий щупак. Мабуть, повернувся той самий. Він, певно, гадав іще тут поживитися. Як тільки щупак наблизився до остеня, Векша швидко ткнув у нього вістрями. Хижак несамовито забився, але з остеня спорснути не міг.
Викинувши на сухе щупака, Векша знову втупився поглядом у воду.
Біля верби довгенько не показувалася жодна рибка. У Векші навіть рука зомліла. Коли він вибрав для неї зручніше місце, ненароком зірвав з гілки листок, і той, покружлявши, упав на воду. Одразу ж із глибини виринув сомище й, ворушачи тонкими рожевими вусами на непомірно великій чорній голові, повільно підплив до листка.
Спершу Векша навіть злякався, думав, сам водяник спливає до нього, та це тривало тільки одну мить. Смикнувши до себе остень, він з розгону ввігнав його сомові в голову.
Поки Векша рибалив, Куделя з Путятою заново перев’язували поклажу.
— Навіщо це? — запитав Векша, кладучи на траву нанизаних крізь жабра на лозину сома й щупака. — Вода ж тиха.
— Тиха вона, тиха, та стережись лиха, — відповів похмуро гість. — Попадеш у вибоїну, все через борт вилетить… О, влов добрячий! — повеселів Куделя, помітивши здобич.
— Вибоїна на воді?! — недовірливо осміхнувся Векша. — Це ж не земля!
— Ото ж і біда, що не земля, — зітхнув гість. — На землі можна об’їхати, а тут… Каміння далі піде впоперек річки. Вдаришся об нього, то хіба що тріски зостануться од човна.
Рибу готував сам Куделя. Почистив, посолив, загорнув її у якесь пахуче, прожилкувате, схоже на лопушине листя, загріб у пісок, а вже зверху розклав багаття. Вийшла така смачна вечеря, що вони втрьох воднораз з’їли і сома, й щупака.
Відтоді уже все по-іншому пішло у поході. Рушили не вдосвіта, як завжди, а почекали, доки зовсім розвиднілось. Вклонилися ласкавому Даждьбогу, склали жертви водяним духам, щоб ті не перевертали човнів, не підставляли під днища гостряки, не спрямовували на каміння та вири, і попливли з приспущеними вітрилами судно за судном.
Далі з обох боків іще попадались великі й малі острови, але біля них уже не зупинялися. Річище звузилось, бистріше посунула вода.
У Векші чомусь почало гудіти у вухах.
"Води, мабуть, набрав, купаючись", — подумав.
Труснув головою, приклавши до вуха долоню. Проте гудіння все дужчало й дужчало.
— Кладіть весла! Держіться за борти! — раптом скрикнув Куделя.
Човен хитнувся, підплигнув, обіч майнули мокрі зуби каміння, і не встиг Векша зрозуміти щось, як вони вже мчали на розгойданій течії.
— Ох, і гарно ж! — засміявся вдоволено.
— Це скіпець маленький попався, — озвався гість. — Ось на порогах не до сміху буде…
Незабаром уже могутнє ревіння стрясало повітря.
Векша глянув наперед: посеред річки виступали стрімкі скелі. Біля тих скель стовпами стояв водяний пил, а в тому пилу, наче вишивка на сорочці, тремтіла й вигравала всіма барвами дугаста веселка.
"Дощ з ясного неба?" — не вірив своїм очам.
— Ото і є перший поріг, зветься "Не спи", — пояснив Куделя. — Чальте до берега, я вилізу, а ви проведете човен. Там, на бистрі, поможуть вам переправники. Та глядіть, щоб судно ніде не лизнуло скелі, бо тоді з нього тільки цурпалки полетять.
Спочатку ступили на берег вої, обдивилися його, чи немає часом де засідки, а потім уже повиходили з човнів і гості.
На суднах залишилися самі веслярі.
Векша з Путятою, висадивши Куделю, взули прабошні[34], щоб, бува, не поранити на гострому камінні ноги, повели однодеревку до протоки. Течія була така сильна, що вони ледь-ледь втримували суденце. Його тягло за водою й вихляло на всі боки, як малесеньку скіпку.
Над річкою не чути було ні вигуків, ні лайок — все поглинало несамовите ревіння води. Гребці розмовляли між собою лише на мигах, наче без’язикі. Переправники ж мали калинові трубочки-слухавки і, коли треба було щось сказати, говорили через оті трубочки, приставляючи їх один одному до вух.
Вони стояли з довгими жердинами на скелях обабіч протоки. Коли Векша з Путятою дістались до них, переправники одразу ж вперлися жердинами в човен і придержували, доки веслярі не повскакували в нього й не попадали на дно. Відтак спрямували однодеревку до протоки між скелями, а там одночасно пустили її. Шалена течія підхопила суденце і понесла, ніби на крилах.