— Пильнуй завтра,— сказав Сем.— А зараз нам пора вертатись. Поки доїдемо до табору, зовсім споночіє.
Наступного ранку знялися на три години раніше ніж звичайно. Вибрався навіть дядько Еш, який називав себе справжнім табірним кухарем і майже нічого іншого й не робив, крім готування їжі для мисливського табірного товариства майора Де Спейна, але який не уник впливу пущі хоча б уже через те, що перебував у ній, і, отже, на роздерте вухо та лопатку гончака й на відбиток кривулястої лапи на вологій землі дядько Еш реагував, як і всі інші — в тім числі й хлопець, що два тижні тому вперше побачив незайманий ліс. Їхали, бо йти було б задалеко: хлопець, Сем і дядько Еш із собаками у фургоні, а Маккаслін, майор Де Спейн, генерал Компсон, Бун, Волтер і Джім тітки Тенні по двоє верхи на конях. І знову перші проблиски світання застали хлопця, як і того першого дня два тижні тому, в засідці, куди привів його Сем і де залишив. Він стояв з рушницею, занадто великою для нього, замковою рушницею, яка належала, власне, не йому, а майорові, і з якої він тільки раз вистрелив — у пень, того першого дня, щоб довідатись, як вона відбиває та як її перезаряджують,— стояв під великим камедним деревом біля неширокого багнистого рукава річки: тиха чорна вода безшелесно вибігала з заростей очерету й по другий бік невеликої галявини знову ховалася в очереті, а десь там, у тій гущавині, стукав дзьобом у стовбур сухого дерева невидимий дятел, що його негри називають господь-божий. Засідка була, як і кожна інша засідка, мало чим відмінна від тієї, де він стояв щоранку цих два тижні, місцина нова для нього, але начебто не менш знайома, ніж та попередня, вже ж трохи таки освоєна за два тижні — таке саме безлюддя і глушина, через яку тендітна й полохлива людська істота лише пройшла, не зайнявши її, не зоставивши на ній ані рубця, ані сліду. Місцина виглядала точнісінько так само, як, певно, й тоді, коли прокрався сюди і розглянувся довкола найдавніший пращур індіанців чикасо, предків Сема Фазерса, тримаючи напоготові дубця, кам'яну сокиру чи кістяну стрілу. Різниця була тільки в тому, що тепер хлопець знав, яким духом відгонило від собак, що тислися й припадали до землі під мостинами, коли він туди заглянув, та ще в тому, що він побачив роздерте вухо й бік тієї суки, про яку Сем казав, що їй доведеться таки раз показати свій дух, щоб мати право називатись собакою, та ще в тому, що вчора він побачив на землі поруч із пошрамованою колодою відбиток тієї живої лапи. Собак він тепер зовсім не почув. Таки зовсім. Почув тільки, як дятел раптом змовк, і зрозумів, що ведмідь дивиться на нього. Сам хлопець не бачив його. Він не знав, чи ведмідь дивиться просто на нього з очерету а чи ззаду, з-за дерев. Він завмер, затиснувши в руках марну рушницю, з якої — йому це стало ясно — ніколи, ані зараз, ані будь-коли, не вистрелить у нього, і відчуваючи в роті слину з мідним присмаком, який уперше він відчув тоді, коли зазирав до скулених собак під кухнею.
А потім ведмедя не стало. Сухий стукіт дятла так само раптово розлігся знову, як і урвався. Трохи згодом хлопцеві здалося, що він чує і собак,— шемріт, ледве схожий на звук, який, мабуть, і перед тим хвилину-другу чувся, поки він його вловив,— відгомін залунав виразніше, тоді слабше й нарешті завмер. Вони пробігли десь далеко. Та й чи справді то собаки? І якщо таки ведмедя вони переслідували, то був інший ведмідь.
З заростей очерету несподівано вийшов Сем,— він перебрів рукав, а слідом за ним, при нозі, бігла та сама сука — бігла, наче звичайна собака, тренована на птахів. Вона підійшла до хлопця і, тремтячи, притислася йому до ноги.
— Я його не побачив,— промовив хлопець.— Не побачив, Семе.
— Я знаю,— відказав Сем.— Це він дивився на тебе. Ти й не чув його, правда?
— Ні,— сказав хлопець.— Я...
— Він спритнюга,— мовив Сем.— Ще й який.
І знову хлопець побачив, як в очах у Сема зблиснуло щось похмуре й грізне, коли він глянув униз на суку, що дрібно, безперестану тремтіла, притиснувшись до хлопцевої ноги. На роздертій її лопатці виступило кілька свіжих крапель крові, мов яскраві ягоди.
— І занадто здоровий. У нас нема ще на нього собаки. Хіба, може, колись.
Бо буде ж наступний раз, а потім ще і ще. Йому ж тільки десять років! Хлопцеві здавалося, що він уже бачить їх обох, себе й ведмедя, в мороці майбутнього, з якого народжується і постає час,— старий ведмідь, непідвладний смерті, і він сам, якому припала невелика пайка смертного існування. Бо він уже усвідомив, який дух відчувся йому в скулених собаках, який смак був у його власній слині,— він усвідомив страх. Отак, бува, підліток чи юнак, опинившись раптом у присутності жінки, яка не раз кохала і не без взаємності,— чи принаймні в її спальні,— усвідомлює реальність кохання, жаги, всіх тих відчувань, що становлять його спадок, у володіння яким він ще не вступив. "Отож я ще маю його побачити,— подумав хлопець без ляку чи навіть надії.— Я ще маю подивитись на нього".
І ось настав червень наступного літа. Знов вони були в таборі, відзначали дні народження майора Де Спейна та генерала Компсона. Як по правді, то один народився у вересні, а другий серед зими і майже на тридцять років раніше, але це не заважало обом їм, а також Маккаслінові, Бунові й Волтеру Юелові (а відтепер і хлопцеві) щочервня проводити два тижні в таборі, рибалити, стріляти білок та диких індиків, а по ночах полювати з собаками на єнотів та диких котів. Тобто це Бун і негри (а відтепер і хлопець) рибалили, стріляли білок, полювали на єнотів та диких котів, бо справжні мисливці, не тільки майор Де Спейн і старий генерал Компсон (який ці два тижні просиджував у кріслі-гойдалці перед здоровенним залізним казаном, де тушкувалося м'ясо по-брансвікському,—він то помішував його, то пробував на смак і все сперечався з дядьком Ешем, як краще тушкувати, а Джім знай лише підливав йому віскі в олив'яний черпак), а навіть і Маккаслін та Волтер Юел, тоді ще досить молоді, воліли хіба що стріляти з пістолета дужих індиків, під заклад або задля вправи, а все інше вважали нижчим від своєї гідності.