вони їздили до нього й бачили той пакунок — кінець кінцем хлопцева мати домагалася свого, вони сідали в бричку й вирушали, знову зібравшись усі разом, окрім дядька Кумпана й Маккасліна, якого залишали для компанії дядькові, аж до тієї зими, коли дядько Кумпан почав підупадати на здоров'ї,— хлопець уже пам'ятав ті часи, як він їхав з матір'ю, і нянькою Тенні, і Террелом, сином Томі, на передку, двадцять дві милі дороги до сусідньої округи, дві ушули на воротях — Маккаслін ще пам'ятав, як, сидячи на одному з тих стовпів, підліток-негр дув у мисливський ріжок перед сніданком, обідом і вечерею, сплигуючи щоразу, щоб відчинити ворота кожному випадковому переїжджому, який почув того ріжка,— тепер уже ніяких воріт не було, а самі лише стовпи при в'їзді в цю занехаяну буйно зарослу садибу, що її хлопцева матір уперто вимагала називати Уоріком,— мовляв, якби вийшло по правді й справедливості, то її брат був би законним графом Уоріком,— і де стояв непокритий фарбою будинок, який зокола не змінювався, але зсередини щоразу здавався просторішим, бо хлопець був ще замалий, щоб зауважити, що там дедалі меншало дорогих меблів з рожевого й червоного дерева, з горіха, які для хлопця взагалі ніколи не існували в дійсності, а тільки в материних плачливих ламентаціях та ще в принагідних достатньо невеликих зразках їх, котрі вдавалося якось прив'язати мотузком ззаду чи на верху брички, повертаючись додому;
(І ще він пам'ятав ось це, бачив-бо на власні очі: ту мить, той зблиск і материне сопрано:
— Та ще й у моїй сукні! У моїй сукні! —
голосне й розлючене у порожньому незаметеному холі; і обличчя молоде й жіноче, і навіть світліше, ніж у Террела, сина Томі — воно блиснуло на мить перед тим, як зачинилися двері; і вихор, маєво шовкової сукні, дзеньк і сполох сережок — з'ява несподівана, вичепурена й недозволенна, а проте для дитини, майже немовляти, якась оглушлива, збудлива й ваблива; то було так, наче за посередництвом миттєвого зблиску цієї безіменної й недозволенної жіночої плоті мішаної раси дійшли до погідної, цілковитої й досконалої сполуки й згоди вони двоє — дитя, яким ще був хлопець, і його дядько, який, доживши майже до шістдесяти років, так і не вийшов зі стадії недоторканної й безсмертної юності,— як от, бува, зливаються два ясних і прозорих струмки; ця сукня, це обличчя, ці сережки зникли в тому приголомшливому зблиску, і чувся тільки дядьків голос:
— Вона моя куховарка! Моя нова куховарка! Треба ж мені куховарки чи ні?
потім показався сам дядько, обличчя занепокоєне і теж страх приголомшене, хоч усе-таки невинне і якесь нездоланно дитиняче, коли вони, хлопець з матір'ю й Тенні, у свою чергу відступали, поверталися до веранди перед будинком, і знову почувся дядьків голос, болісний і досі зачудований — у ньому бриніла в якомусь розпачливому воскресінні якщо не мужність, то бодай бажання самоутвердитись:
— Вони тепер вільні! Вони такі самі люди, як і ми!
і хлопцевої матері:
— Так ось чому! Ось чому! Материнський дім! Так опоганити! Опоганити!
і дядьків:
— Та нехай йому чорт, Сіббі, дай їй хоч трохи часу зібратися з речами!
і вже було по всьому, скінчено з цим галасом і з усім, хлопець був з Тенні — він запам'ятав загадковий вираз на обличчі Тенні, коли вони стояли біля розбитого вікна без віконниць у тій порожній кімнаті, що давніше правила за вітальню, і дивилися, як поспішає алеєю, раз у раз спотикаючись, піддане анафемі вмістище дядькового жонолюбства,— ті плечі, те безіменне обличчя, яке хлопець побачив тільки на мить, та колись кринолінова сукня, що роздималась і шлопотіла під чоловічим плащем, пошарпаний важкий саквояж, що хилитався і вдаряв її по коліну,— викрита і змушена піти на вигнання, це правда, така молода і вже самотня й покинута на цій безлюдній алеї, а проте все одно збудлива й ваблива, вбрана в цей свій шовковий прапор, узятий з бою в самій твердині респектабельності, і така незабутня)
та чаша в сповитку припечатаної таємничої мішковини стояла на полиці у замкненому буфеті — дядько Гюберт відмикав дверцята, виймав чашу і передавав її з рук до рук хлопцевій матері й батькові, Маккаслінові й навіть Тенні, вимагаючи від кожного потримати її по черзі, зважити в долонях і струснути, щоб чути було, як бряжчать монети, а сам дядько Гюберт стояв розкарячено перед холодним засміченим каміном, в якому вже й цеглини кришилися, і падали вниз, примішуючись до сажі, пилюки, грудок колишнього розчину й натрусу від пташок, що гніздилися в димарі, все такий самий горлань, невинний і нездоланний; потім хлопцеві довгий час здавалося, ніби ніхто, крім нього, й не помічає, що тепер дядько тільки йому одному й дає потримати чашу,— відімкне буфет, дістане її, тицьне йому в руки й стоїть над ним, щоб він слухняно труснув чашею і почув брязкіт, і зараз же й забере, і замкне в буфеті, перш ніж хтось ще виявить бажання потримати її; проте навіть і пізніше, вже здатний не тільки запам'ятовувати, а й міркувати, він не міг би сказати, що за тим криється, якщо взагалі щось крилося, бо згорток був усе так само важкий і так само брязкотів — як не міг навіть і тоді, коли не стало дядька Кумпана і коли хлопців батько, після сімдесяти п'яти років життя уже й з ліжка не підводячись, навіть і вдень, сказав:
— Поїдьте заберіть ту кляту чашу. Та й клятого Гюба Бічема прихопіть, якщо доведеться.
бо воно й досі брязкотіло, дарма що дядько вже й хлопцеві не давав його в руки, а проносив сам перед хлопцевою матір'ю, Маккасліном, Тенні, стріпував перед кожним по черзі, приказуючи: "Чуєш? А чуєш?", усе з тим своїм невинним обличчям, не зовсім спантеличеним, а тільки здивованим, та й то не дуже, усе так само нездоланним;
аж ось одного дня, коли їх обох уже не стало, і дядька Кумпана, і батька, невідь чому той майже зовсім порожній дім, в якому жили, готували собі їсти й спали у тій самій кімнаті хлопців дядько Гюберт і старезний сварливий прадід Тенні (який твердив, ніби бачив Лафайєта[4], на що Маккаслін зауважував, що літ через десять він скаже, ніби бачив самого господа бога), тихо й мирно зайнявся вогнем, і в дивній одностайності стін, підлоги й даху все пішло з димом — ще на світанку дім стояв там, де його й збудував дядьків батько шість десятиріч тому, а надвечір уже стирчали тільки чотири почорнілих бездомних димарі серед легкого білого попелу та кількох обвуглених дощок, не дуже навіть і теплих; і з останнім проблиском вечора, проїхавши вдвох останню з двадцяти двох миль дороги верхи на старій сивій кобилі, останній зі стайні, яку пам'ятав Маккаслін, цих двоє дідів спішилися біля порогу дядькової сестри — один з ріжком для полювання на лисиць, що на ремінці з оленячої шкіри висів у нього на шиї, а другий з тим самим джутовим пакунком, загорнутим тепер ще й у сорочку,— рудуватий, припечатаний воском безформний сповиток знайшов нове пристанище на майже такій самій, як і раніш, полиці, тільки що дядько тепер лиш трохи прочиняв дверцята буфету, ще й ногою їх придержуючи, одну руку він так і не відводив від замка, а в другій тримав напоготові ключа, обличчя у нього було затяте й стримане, не спантеличене, а таки стримане і навіть нездоланне, не дуже й зачудоване, тоді як він, хлопець, стояв біля напіводчинених дверцят, спокійно дивлячись на той джутовий згорток, тепер утричі вищий, ніж напочатку, й на добру половину вужчий, після чого переводив погляд убік,— він запам'ятає цим разом не материн погляд, і не загадковий і досі вираз Тенні, а засмагле, орлине обличчя Маккасліна, поважне, нетерпляче й задумане; потім однієї ночі його розбудили й перенесли напівсонного в ту кімнату, де горіла лампа і де стояв запах ліків, тепер добре знайомий йому, і запах чогось іншого, чого він ще не знав, але вгадав одразу й відтоді не забуде довіку, де на подушці лежало те виснажене й спустошене обличчя, з якого дивився на нього все той самий хлопчисько, невинний і безсмертний, затятий і зачудований, силкуючись щось йому сказати, аж поки підійшов Маккаслін, нахилився над ліжком і витяг з-під нічної сорочки великого залізного ключа на зашмарованій шворочці, і очі тепер сказали: