— Так. Там у мене маєток. Ферма.
— Маєток? Ферма? Твоя власна?
— Так.
— І ти не кажеш "сер", ні?
— Старшим від мене кажу.
— Ясно. То ти з півночі.
— Так. Живу там з дитинства.
— Значить, твій батько був рабом.
— Так. Колись.
— Тоді як же ти дістав ферму в Арканзасі?
— Це законна власність. Від батька. Дарована урядом Сполучених Штатів. За військову службу.
— Ясно,— сказав Маккаслін.— В армії янкі.
— В армії Сполучених Штатів,— поправив незнайомець.
І ще раз хлопець не витримав, закричав у спину Маккаслінові:
— Поклич тітку Тенні! Я піду її приведу! Я...
Але Маккаслін навіть до такої співучасті не допустив хлопця, та й незнайомець навіть не обернувся на хлопців голос — вони обидва вели далі розмову, наче його й не було поруч.
— Якщо все це, як я бачу, у тебе залагоджено,— промовив Маккаслін,— то навіщо ти завдаєш собі клопоту, питаючи моєї думки?
— А я й не питаю,— сказав незнайомець.— Я визнаю вашу думку тільки в тих межах, в яких ви, як голова роду, відчуваєте себе відповідальним за цю дівчину, оскільки вона теж до цього роду належить. Я не прошу вашого дозволу. Я...
— Досить! — кинув Маккаслін.
Але незнайомець зовсім не затнувся. І це не виглядало так, ніби він нехтує Маккасліна або не чує. Просто він, не вважаючи за потрібне вибачатись чи виправдовуватись, складав заяву, яку за даних обставин конче треба було скласти, і саме у присутності Маккасліна — байдуже, слухає той чи ні. Він говорив мовби сам до себе, щоб самому почути ці вголос вимовлені слова. Вони стояли лицем до лиця на відстані трохи меншій, як у змаганні на рапірах,— обидва випростані, вони говорили не підносячи тону, не сперечаючись, кожен висловлював свою думку:
— ...Я інформую вас, заздалегідь доводжу до відома, як голову роду. Я роблю, як личить порядній людині. Окрім того, ви на свій лад, у згоді зі своїм вихованням і поглядами...
— Я сказав: досить,— повторив Маккаслін.— Щоб до ночі тебе тут не було. Забирайся.
Але ще якусь хвильку незнайомець стояв непорушно, не відриваючи від Маккасліна відстороненого й холодного погляду, наче розглядав у його зіницях малесеньке відбиття своєї власної постаті.
— Справді,— озвався він.— Зрештою, це ваш дім. І ви по-своєму... Та нехай. Ви маєте рацію. Таки досить.— Він обернувся до дверей і знов затримався, але тільки на секунду і, вже рушаючи, додав: — Не хвилюйтеся. Я буду добрий з нею.
І аж тоді вийшов.
— Але як вона запізналася з ним? — скрикнув хлопець.— Я про нього й не чув ніколи. І це Фонсіба, що зроду нікуди далі не ходила, як тільки до церкви...
— Ха,— промовив Маккаслін.— Навіть батьки дізнаються тільки опісля, як їхні сімнадцятирічні доньки зустрічаються з хлопцями, а потім і виходять за них заміж, якщо поталанить.
Отож наступного ранку їх обох уже не було, Фонсіби теж. Маккаслін більш ніколи її вже й не бачив, та й він, хлопець, також, бо та жінка, яку він знайшов кінець кінцем через п'ять місяців, була зовсім не нею. Він мав тоді з собою в шкіряному чересі третину тих трьох тисяч доларів у золоті — як і рік тому, коли марно пробував знайти в Теннессі сліди Джіма, сина тітки Тенні. Вони двоє — чоловік, власне,— залишили у Тенні приблизну адресу, а через три місяці прийшов і лист, писаний його рукою, хоч Еліс, Маккаслінова дружина, навчила Фонсібу трохи читати й писати. Але штемпель на листі різнився від адреси, залишеної у тітки Тенні, і хлопцеві довелося їхати спершу, скільки можна було, залізницею, далі поштовою каретою, далі найманою бричкою, далі знову шмат дороги поїздом — він на той час уже став досвідченим подорожнім, та й нишпоркою теж досвідченим, і цього разу вже мусив досягти мети — повільно й нескінченно сунули одні за одними безлюдні багнисті грудневі милі і минали ніч за ніччю в готеликах, придорожних харчівнях з неотесаного колоддя, в яких тільки й було, що шинквас, у хатинах незнайомих людей, на сіні у котрійсь самотній клуні серед поля, в усіх тих місцях, де він і роздягтись не наважувався, боячись за свій потайний золотий черес, сам схожий на одного з трьох волхвів, що простували анонімно, спонукані надією,— тільки у нього й надії не було, а лише рішучість і нерозважність, і він раз у раз повторював подумки: "Я знайду її. Таки знайду. Одного з них ми вже загубили. Але її я таки знайду".
І він знайшов. Пригнувшися під безугавним крижаним дощем, сам верхи на знеможеному найнятому коні, забрьоханому по груди й вище, він побачив її — самотню рублену хатину з глиняним бовдуром, що під дощем наче розповзалась на якесь плескувате купище розпаду, безіменне й безвартісне серед цієї пустки диких чагарів і неогороджених піль, де ні шляхів, ні стежин, де не було ні повітки, ні стайні, ні бодай мізерного курника, тільки дерев'яна хатина, поставлена своїми руками, й до того не дуже вмілими, невеликий стосик абияк нарубаних дров, запас десь так на день, і ані навіть тобі схудлого пса, що вискочив би, захлинаючись гавкотом, із-під хати, коли він під'їхав,—ферма тільки в зародку, може, добра ферма, може, навіть плантація, але не тепер, а колись у майбутньому, через багато років, сповнених тяжкого тарування, виснажливої і безнастанної праці й самопожертви; хлопець штовхнув хиткі двері в кривій проймі і вступив у крижану понурість кухні, де навіть і не топилося, і за хвильку побачив втулене в кут за столом з неотесаних дощок те кавового кольору обличчя, знане йому з самого дитинства, але тепер уже незнайоме, ту дівчину, що народилася за сто ярдів від кімнати, в якій він народився, і що в жилах її текла частка тієї самої крові, яку й він мав,— тепер, однак, та дівчина була спадкоємиця лише тих поколінь, що для них кожен самозваний білий прибулець верхи на коні був присланий білими поліцай, часом з пістолетом і завжди з натаєм; хлопець вступив у другу кімнату, єдину тут, окрім кухні, і застав самого господаря в кріслі-гойдалці перед коминком — він сидів у цьому єдиному на весь дім кріслі перед нужденним вогнем, для якого не було запасу дров навіть на добу, вдягнений у те саме проповідницьке вбрання, в якому він з'явився у плантаційній коморі п'ять місяців тому, на носі маючи окуляри в золотій оправі, але без скелець, що хлопець зауважив, коли він підвів погляд, а потім звівся на ноги,— він сидів собі й читав книжку посеред цього розору, цієї багнистої пустки, де ні огорожі, ні стежки, де не було навіть повітки для худобини, а над усім, просякши навіть його одежу, випріваючи з самої його шкіри, стелився той всепрониклий задушний дух порожньої і маячної химери, незмірної захланності й глупоти, притаманний рвучким до скорої поживи загрібачам, які йшли вслід за переможною північанською армією.