Я стояв біля самого стовбура й роздивлявся, як би скористуватися своїм апаратом. Аж тут стара Грампі почала спускатися з дерева, клацаючи зубами й загрозливо покашлюючи. Поки я вагався, не знаючи, що робити, десь позаду пролунав голос:
— Ей, містере! Стережіться! Стара ведмедиця збирається напасти на вас!
Я обернувся й побачив пастуха, що пас готельну череду. Він їхав верхи повз галявину й випадково став свідком цих подій.
— Ви знаєте цих ведмедів? — запитав я, коли він під’їхав ближче.
— Звичайно, знаю,— відповів він.— Отой малий вереда вгорі—то Джонні. А ведмедиця — Грампі, вона теж вереда, хоч і велика. У неї взагалі паскудна вдача, а коли Джонні верещить так, як зараз, з нею краще не стрічатися.
— Мені б дуже хотілося сфотографувати її, коли вона злізе додолу,— сказав я.
— Тоді зробимо так: я побуду біля вас на своєму поні, і коли вона нападе, гадаю, що мені пощастить її одігнати,— сказав пастух.
Отож він став поряд зі мною. Тим часом Грампі з погрозливим гарчанням поволі спускалася з гілки на гілку. Але біля землі вона сховалася за стовбур, зсунулась на землю та й дременула до лісу, навіть не подумавши виконати свої страшні погрози. Так Джонні знову опинився сам на дереві. Він забрався на вершечок і знову почав одноманітно пхикати:
— У-е, у-е, у-е! (Ой мамо, ой мамо, ой мамо!)
Я налаштував свій апарат, щоб зняти Джонні в його улюбленій, характерній поставі, яку він прибирав кожного разу, заводячи свою жалібну пісню. Раптом він витягнув шию й заверещав так, як це він робив раніше, коли йшла бійка.
Я обернувся в той бік, куди він наставив свого носа,— і що ж я побачив? Просто на мене йшов Грізлі. Поки що він не виявляв ворожих намірів, але, очевидно, збирався пройти всю відстань, що відокремлювала нас.
— Знаєте ви цього ведмедя? — спитав я свого приятеля-пастуха.
— Аякже! Звичайно, знаю,— відповів він.— Це старий Грізлі, найбільший ведмідь у всьому парку. Взагалі-то він пильнує своїх справ і нікого не займає. Але сьогодні, як бачите, він побився з Грампі, і тому його треба стерегтися.
— Мені хочеться сфотографувати його,— сказав я.— І якщо ви допоможете мені, я спробую.
— Гаразд,— усміхнувся він.— Я буду напоготові і, якщо Грізлі нападе на вас, спробую відвернути його увагу. Але я можу зробити це тільки один раз. Так що ви загодя виберіть собі дерево.
Перспектива лізти на дерево мене мало приваблювала, оскільки поблизу було тільки одне — саме те, на якому сидів Джонні. Я уявив собі, як дряпаюся вгору, до Джонні, а слідом за мною дереться його мати, в той час як Грізлі чекає внизу, поки Грампі скине мене додолу.
Грізлі все наближався. Я сфотографував його, коли він був за сорок ярдів, потім ще раз — за двадцять. А він спокійнісінько чимчикував просто на мене. Я присів і почав чекати. Вісімнадцять ярдів, шістнадцять, дванадцять, вісім. Він усе йшов, і що ближче підходив, то голосніше протестував на своєму дереві Джонні.
Нарешті він зупинився ярдів за п’ять від мене і схилив набік свою здорову бородату голову, щоб роздивитися, хто це так репетує на вершечку дерева. Отож я дістав змогу зняти його в профіль. Коли я клацнув апаратом, він обернувся до мене з громовим ревом. Я увесь похолов і затремтів, думаючи, що настає моя остання хвилина. Секунду він люто дивився на мене, і я помітив, як спалахнули у нього в очах вогники, наче дві зелені електричні лампочки. Потім він одвернувся поволі й підібгав велику бляшанку з-під помідорів.
"Ой лишенько! — подумав я.— Чи не збирається він пожбурити її на мене?"
Але він, без поспіху вилизавши її, впустив додолу і підняв іншу, вже зовсім не зважаючи ні на мене, ні на Джонні, думаючи, мабуть, що ми не варті його уваги.
Я потихеньку, шанобливо позадкував далі від його королівської величності, полишивши звалище в повне його розпорядження, тим часом як Джонні не переставав верещати на своєму безпечному сідалі.
Що робила Грампі в той день, після зустрічі з Грізлі, мені й досі невідомо.
Поплакавши ще трохи, Джонні зрозумів, що йому ні в кого шукати співчуття, і дуже розсудливо припинив свій лемент. Лишившися без матері, він вирішив діяти самостійно і виявив більше тямовитості, ніж можна було від нього чекати.
З дуже хитрим виразом на своїй маленькій чорній мордочці він почав стежити за Грізлі. Виждавши, поки той відійшов далі від дерева, Джонні нишком зліз на землю, ховаючись поза стовбуром, і — дарма що в нього одна лапа була хвора — побіг, мов заєць, до найближчого дерева. Він не зводив духу доти, поки не опинився на верхній гілляці, бо був глибоко переконаний, що все своє життя Грізлі тільки й думав, як би знищити його, Джонні. До того ж він, мабуть, добре знав, що ворог не вміє лазити по деревах.
Він довгенько спостерігав Грізлі зі свого безпечного сховища, хоч той насправді не звертав на нього ніякісінької уваги. Потім Джонні помчав до іншого дерева, петляючи, щоб збити ворога з пантелику. Так він перебігав від дерева до дерева й залазив щоразу на самий верх, хоч би воно було не далі як за десять футів, аж поки зник у лісі.
Хвилин за десять вітер знов доніс його жалібне скавуління. Я зрозумів, що він знайшов матір і знову почав чіплятися до неї зі своїми скаргами, силкуючись її розжалобити.
VI
Щоб привчити своїх малят до послуху, ведмеді щедро частують їх шльопанцями. Якби й Грампі вдавалася до того ж засобу, виховуючи Джонні, їм обом довелося б зазнати значно менше всіляких неприємностей.
Того літа, мабуть, не минало жодного дня, щоб Грампі не встряла через свого Джонні у якусь халепу. Але найбільше приниження їй довелося пережити невдовзі після сутички з Грізлі.
Вперше я почув про цей випадок від трьох засмаглих горян. Оскільки вони були дуже дражливі люди й не любили, коли їм не йняли віри, та ще й добре стріляли зі своїх револьверів, я повірив кожному їхньому слову. До того ж усе, що вони розповіли мені, підтвердила й адміністрація парку.
З усіх консервних бляшанок, які потрапляли на звалище, Джонні найбільше цінив ті, на яких намальована була велика пурпурова слива. Він уподобав ті сливи після довгого й старанного вивчення найрізноманітніших кухонних решток. Самий їхній запах доводив Джонні до нестями.