Вечори на хуторі біля Диканьки (збірка)

Сторінка 5 з 57

Микола Гоголь

"А все ж я не бачу в ньому нічого поганого; хлопець хоч куди! ото тільки, що заліпив був на мить мармизу твою гноєм".

"Еге! та ти, я бачу, й слова не даси мені сказати! а що це воно таке? коли це бувало з тобою? мабуть, встиг уже сьорбнути, не продавши нічого…"

Тут Черевик наш помітив і сам, що розбалакався занадто, і закрив на мить голову свою руками, гадаючи, без сумніву, що розгнівана жінка так і вчепиться йому в чуба своїми подружніми кігтями.

"Отуди до дідька! от тобі й весілля!" думав він про себе, відступаючи від сильного натиску дружини. "Доведеться відмовити путящому чоловікові отак з доброго дива. Боже ти мій, господи, за що така напасть на нас, грішних! і так багато всякої погані на світі, а ти ще й жінок наплодив!"

V

Не хилися, явороньку,

Ще ти зелененький;

Не журися, козаченьку,

Ще ти молоденький!

Малоросійська пісня

Неуважно дивився парубок у білій свитці, сидячи коло свого воза, на народ, що глухо гомонів навколо нього. Втомлене сонце покидало світ, спокійно пропалахкотівши свій полудень та ранок; і згасаючий день чарівно й сумно й яскраво рум'янився, як щоки прекрасної жертви невблаганної недуги в урочисту хвилину відлітання її на небо. Сліпучо виблискували верхи білих шатрів та яток, освітлені якимось ледве помітним огненно-рожевим світлом. Шибки навалених купами вікон горіли; зелені пляшки і чарки на столах у шинкарок стали огненними; гори динь, кавунів і гарбузів здавались вилитими із золота і темної міді. Гомін помітно рідшав і вщухав, і потомлені язики перекупок, мужиків та циган лінивіше й повільніше повертались. Де-не-де починав блимати вогник, і запашна пара од варених галушок розносилася по стихаючих вулицях.

"Чого зажурився, Грицьку?" скрикнув високий, засмаглий циган, ударивши по плечу нашого парубка. "Що ж, віддавай воли за двадцять!"

"Тобі б усе воли та воли! Вашому племені все б бариші тільки. Підвести та обдурити доброго чоловіка".

"Тьху, диявол! та тебе не в жарт замарудило. Чи не з досади, що сам накинув собі наречену?"

"Ні, це не по-моєму; я додержую свого слова; що вже зробив, тому й довіку бути. Та от у старого бовдура Черевика нема совісті, видно, і на півшеляга: сказав, та й назад… Ну, його й винуватити нема чого, він — пень та й годі. Все це штуки старої відьми, що ми її сьогодні з хлопцями на мосту вилаяли на всі боки! Ех, якби я був царем або паном великим, я б перший перевішав усіх тих дурнів, що дозволяють себе сідлати бабам…"

"А продаси воли за двадцять, якщо ми заставимо Черевика віддати нам Параску?"

Здивовано поглянув на нього Грицько. В смаглявих рисах цигана було щось злостиве, в'їдливе, низьке і разом погордливе: людина, глянувши на нього, вже ладна була визнати, що в цій чудній душі киплять достоїнства великі, та їм одна тільки нагорода є на землі — шибениця. Рот, що зовсім провалився між носом і гострим Підборіддям, завжди осяяний в'їдливою усмішкою, невеликі, але жваві, як огонь, очі і безупинне миготіння на лиці блискавки задумів і намірів — все це начебто вимагало особливого, такого ж дивного для себе убрання, яке саме й було тоді на ньому. Цей темно-коричневий каптан, що один дотик до нього, здавалось, перетворив би його на порох; довге чорне волосся, що пасмами спадало на плечі; черевики, взуті на босі, засмаглі ноги, все це, здавалося, приросло до нього й становило його природу.

"Не за двадцять, а й за п'ятнадцять віддам, якщо не збрешеш тільки!" відповів парубок, не зводячи з нього допитливих очей.

"За п'ятнадцять? добре! Гляди ж, не забувай: за п'ятнадцять! ось тобі й синиця на завдаток!"

"Ну, а як збрешеш?"

"Збрешу — завдаток твій!"

"Добре! ну, давай же по руках!"

"Давай!"

VI

От біда, Роман іде, от тепер, якраз насадить мені бебехів та й вам, пане Хомо, не без лиха буде.

З малоросійської комедії

Сюди, Афанасію Івановичу! ось тут тин нижчий, підіймайте ногу, та не бійтесь: дурень мій подався на цілу ніч з кумом під вози, щоб москалі часом не поцупили чого".

Так грізна жінка Черевикова ласкаво підбадьорювала поповича, що боязко тулився коло тину; той виліз хутко на тин та довго стояв, вагаючись, на ньому, ніби висока страшна примара, націлюючись оком, куди б краще стрибнути, і, нарешті, з шумом кинувся в бур'ян.

"Ото лихо! чи не забилися ви, чи не скрутили ще, боронь боже, в'язи?" лепетала заклопотана Хівря.

"Цс! нічого, нічого, найлюб'язніша Хавроніє Никифорівно!" болісно й пошепки промовив попович, підводячись на ноги: "крім хіба уязвлення від кропиви, цього змієподібного зілля, як казав небіжчик отець протопоп". "Ходімо ж тепер до хати; там нікого нема. А я думала вже, Афанасію Івановичу, що на вас болячка чи соняшниця напала. Нема та й нема. Як же вам живеться? Я чула, що панотцеві перепало тепер чимало всякої всячини!"

"Чиста дрібниця, Хавроніє Никифорівно; панотець зібрав за весь піст мішків з п'ятнадцять ярового, проса мішків з чотири, книшів із сотню, а курей, якщо полічити, то не буде й п'ятдесяти штук, яйця ж усе більше протухлі. Та воістину сладосні приношення, мовивши до прикладу, єдино від вас сподіваємося дістати, Хавроніє Никифорівно!" говорив далі попович, розчулено поглядаючи на неї і присуваючись ближче.

"Ось вам і приношення, Афанасію Івановичу!" промовила вона, ставлячи на стіл полумиски і манірно застібаючи свою кофту, що наче ненавмисно розстебнулася: "варенички, галушечки пшеничні, пампушечки, товченички!"

"Б'юсь об заклад, якщо це зробили не наймайстерніші руки з усього Євиного роду!" сказав попович, беручись до товченичків і присовуючи другою рукою варенички. "Одначе, Хавроніє Никифорівно, серце моє прагне від вас поживи солодшої за всі пампушечки й галушечки".

"От я вже й не знаю, якої вам ще поживи хочеться, Афанасію Івановичу!" відповіла огрядна красуня, прикидаючись, ніби не розуміє.

"Розуміється, любові вашої, незрівнянна Хавроніє Никифорівно!" пошепки промовив попович, тримаючи в одній руці вареника, а другою обіймаючи широкий стан її.

"Бог знає, що ви видумаєте, Афанасію Івановичу!" сказала Хівря, соромливо опустивши очі свої. "Чого доброго! ви, мабуть, візьметесь ще й цілуватися!"

"Щодо цього я вам скажу хоч би й про себе", говорив далі попович: "коли був я, до прикладу сказати, ще в бурсі, ось, як тепер пригадую…"