— Так воно і є. І я не бачу в тому нічого поганого". І ще й ти йому підгавкуєш! — розлютився Бамбула остаточно, зіжмакав газету і викинув її геть. — Справжні поети, чувак, завжди пишуть для самих себе. Тому вони с п р а в ж н і. А такі муділі, як ти й Андрухович, пишете для відсотків, і тому… Мені треба п'єц перекидати, а там лежить дві тисячі всіляких відходків для відсотків. Їх день виносити, день заносити. Приїдеш, допоможеш. Вони не читають поезії, блін, рогуляки малоросійські! А яке ще там спалення ми з тобою виношуємо? Ви що, набухалися з тим жовтим кореспондентом?
— Ми пили виключно каву. Мусив же я вішати якусь лапшу.
— Не мусив!
— Може, і спалити доведеться. А що з ними робити?
— Ти звар'ював.
— То нехай лежать іще десять років.
— Е, нє!
— То будемо палити. Влаштуємо з того забаву. Запросимо телевізію, щоб усе було відкрито…
— Аліну! — замріявся Бамбула. Нервовий тик припинився.
— О, так, Аліна любить усяку параною знімати. Знайдемо спонсорів, це ж перформанс, а не спалення сміття, мистецька акція. Хай розміщують рекламу.
— Тільки крутих. "Артеміду"!
— Яку Артеміду, до холєри?
— Горілчаний концерн, чувак! Або "Союз-Віктан", то ще крутіше. Поезії тут ніхто не читає, зате горілку жлуктять усі. Ой, блін, то ж такий кайф можна влаштувати! У лісі!
— От бачиш, а ти кажеш: на хріна їх палити. Жовта преса завжди першою знає, де кайф заритий.
— В натурі, чувак! Нехай сховається Надвірна зі своїми шашликами!
— То ми йдемо завтра на рибу? Чи їдемо палити книжки?
— Нє, завтра на рибу. Завтра буде кльово.
— Тоді на, маєш, вудка готова. Якщо йдемо на рибу, давай вкладатися, бо мусимо рано встати і вийти.
— Та встанемо, чекай!
Очі Бамбули палали позаземним вогнем.
XII
Костик постелив гостеві на канапі в кімнаті, а сам ліг на ліжку в кухні. Однак, про сон доводилося тільки мріяти. Бамбула пророкував.
— Потім ми розішлемо запрошення, я намалюю. Приїде купа народу. Рябчук приїде, Морозов, Герасим'юк, Андрухович, нехай пистоне яку-небудь цитату для жовтої преси, Неборак, Вітик любить такі балагани…
— Неборак головуватиме. Як один із найбільш причетних до розповсюдження книжки.
— Вітя конкретний чувак, хай головує. За Мідянкою пошлемо гелікоптер, нехай його знімуть з гір і доправлять у Біличі.
— Ти уявляєш, хоч приблизно, скільки коштує гелікоптер? До Закарпаття й назад?
— Фіґня, у нас круті спонсори. І взагалі, не будь егоцентриком, Петрові там самому сумно. Потім іще Маленький, Грабович…
— Філ і Сашко, — нагадав Костик. — Леся Українка…
— Стуль писок. Грабович, Попович, Маринович, Малкович…
— І Яринка.
— Котра Яринка?
— Малковичева.
— Блін, чувак, як ти мене дістав з тією Яринкою. Як не Марта, то Яринка, як не Андруся, то Алінка. Я ж тобі пояснюю: то буде крутий чоловічий кір, гей, забава, забава аж до рання! Ти що, забув, як бухати серед бабів? То є суцільний морок і облом. А ми будемо бухати як коні!
— Ось я на тебе нацькую пару феміністок у Києві. До того ж, погано уявляю Поповича й Мариновича, котрі бухають як коні.
— То в тебе анемія, менше їж смаженої бульби, іди до лісу, дихай глибоко і полюй на вепрів. М'ясо вилікує твою уяву. А потім через твоїх бабів цілий Київ буде рік пашталакати, хто з нас де блював, а хто закусував одноразовими блюдечками.
— Яринка не така, — переконано сказав Костик. — Вона нас не продасть. Крім того, Бамбула, не забувай, що там буде Аліна, яка зніматиме всю буйду. Опівночі вона перестрашиться, вимкне камеру і разом зі спонсорами втече додому. Та й Іван без Яринки не захоче їхати.
— Аліна нічого не злякається, вона вже знімала безліч вар'ятів і щоразу залишалася живою. Вічно ти все пересереш. Щойно у мене почалося натхнення і рій образів закружляв перед очима, ти… Гаразд, якщо ти запрошуєш Ярину, то я запрошу Мілану.
— Хоч десять Мілан. Добре, от ми всіх дочекалися, зібралися на березі біличанського озера, довкола загадково шумить нічний ліс, що далі? Керуй, я тебе призначаю режисером-постановником.
— Нє, холєра, він мене тепер призначає!.. Обламав на самому початку, навів туди купу бабів, що я відтак можу придумати?
— Давай, керуй, на тебе приязно поглядає Мілана.
— Ну… Тоді встає Неборак і каже: "Чуваки!"
— Ти ж запросив кількох професорів! Грабович образиться і уриє в Гарвард. Який він тобі чувак?
— Не уриє, Грабович кльовий чувак і має почуття гумору. На відміну від тебе.
— А дами?
— От я ж тобі й доводжу, що вони там ні на фіґ непотрібні!
— Менше з тим. Вітя встає і каже… Що він каже?
— "Вельмишановні пані і панове!" А далі Вітик хай сам мастить си голову, — викрутився Бамбула.
— Гаразд. Неборак закінчив спіч. Далі.
— А далі, чувак…
Канапа відчайдушно зарипіла, бо збуджений Бамбула піднявся на ліктях і схопив сигарети.
— А далі "Артеміда" і "Союз-Віктан" вскладку накривають нам БЕЗУМНУ поляну. Повсюди палають ватри, на монструальних рожнах…
— На яких рожнах?
— Я ти зáб'ю. Ще одне слово — і я ти заб'ю! На тих рожнах поволі обертаються туші вепрів, буйволів, баранів, гусей, качок, — занервував Бамбула, — і цих, як їх…
— Курей, — підказав Костик.
— О, так, курчат! Там сотні курчат! Я їх бачу! Там на велетенських пательнях смажаться тисячі поросят, таких завбільшки з мене! Там цілі чани холодцю зі стерляді і пструга. Там море всього, розумієш, море, океан жрачки і якого не хочеш бухла. Там коньяки — ровесники Переяславської угоди, шляк би її трафив, і вина — ровесники Мазепи, ні, Данила Галицького, там так пахне, як у раю, я чую ті неземні пахощі, які долинають сюди, ніби янголи-провісники Доброї Вісті! Якби швидше настав той день! Он він, ОН ВІН УЖЕ ЙДЕ ДО НАС!!! І ми починаємо. Ми трапезуємо довго, їмо і п'ємо, їмо і п'ємо, страви за стравами, супи з черепах і смажені по-корейському собаки, їмо і п'ємо, їмо і п'ємо, аж до третьої години ночі, кучугури льодів з трускавками…
— Ти вже як Андруся. У неї були схожі галюцинації. Але що все це означає? Яка в тім семантика?
— Андрусю треба було добре грати, щоб вона не сублімувала. А в нас ця семантика дико проста: то є компенсація за роки недоїдання.
— Ясно. Ми вже компенсували. Далі.
— Далі морок, пітьма…
— А як же зніматиме Аліна?