Хтось з юнаків вибігає.
Зараз одвеземо вас до лікарні... Все буде гаразд.
Санька. І я так кажу... Ще вам, Сидоре Антоновичу, жити та й жити, а ви таке ото говорите, що вас і слухати не хочеться.
Сидір Антонович. Розступіться трохи... Гляну... на Дніпро... Може, востаннє його... бачу.
Розступаються перед ним люди.
Все життя своє дивився на нього... Милувавсь красою... Батракував у Подніпров'ї... Плоти ганяв замолоду...
Олена Семенівна (пильно дивиться на друга). Невже справді, Сидоре, її чуєш?
Сидір Антонович. Чую... Надходить...
Олена Семенівна. А ти про це не думай... У нас добрий лікар... Все зробить.
За сценою хлоп'ячий голос: "Тпру-у-у, вороний!" Сергій. Ну, ходімо!
Сидір Антонович. Зажди трохи... Ще на нього гляну... Олена Семенівна. Потім глянеш... Ніде не дінеться...
Сидір Антонович жадібно озирає Дніпро. В очах його іскряться сльози. Десь на узбережжі зринає мелодійна пісня, бринить, наростає...
Сидір Антонович. Прощай!.. Мій голубий... Повноводий... Навіки... прощай!
Виразнішими стають сильні, молоді і прекрасні голоси. Завіса
КАРТИНА СЬОМА
Та сама декорація. По той бік Дніпра де-не-де горять рибальські багаттячка. Небо всіяне ясними зорями. І здається, з того неба пливе сумовита мелодія:
Місяць на небі, зіроньки сяють, Тихо по морю човен пливе. В човні дівчина пісню співає, А козак чує, серденько мре.
Пісня та мила, пісня та люба, Все про кохання, все про любов. Як ми любились, та й розійшлися, Тепер зійшлися навіки знов.
Ой очі, очі, очі дівочі,
Темні, як нічка, ясні, як день.
Ви ж мені, очі, вік вкоротили,
Де ж ви навчились зводить людей?
Входить закутана в темну шаль Степанида.
Степанида. Знаю, буде гримати, а йду... І нічого вдіяти з собою не можу. Йду... Хоч потай гляну... Хоч голос його почую...
Чути шурхіт у кущах. Він... Прийшов на побачення.
Із-за дальнього гаю підводиться місяць. Входить Сергій у плащі, побачив
Степаниду.
Сергій. Ви?.. Знову?..
Степанида. Я вдень чула все, що вам Санька говорила.
Сергій. Ви ж слово дали... На людях і ніде... не підходити. Чому ж не дотримуєте своєї обіцянки? Ну, чому?
Степанида. Не знаю... (Дивиться закоханими очима на нього). Ось прийшла сюди, а для чого — й сама не відаю. Удень ви сердились на мене...
Сергій. І зараз серджусь.
Степанида. А мені б тільки дивитися на вас... Отак, як зараз..,
Сергій. Степанидо, треба кінчати... Кінчати, бо так же можна збожеволіти.
Степанида. Хотілося б мені... Сергій. Що? Ну що ви хочете?
Степанида. Щоб трішечки... Хоч трішечки любили мене.
Сергій. Я вже вам говорив... І ви знаєте...
Степанида (не слухаючи його). Тоді б мені в світі було радісніше жити, а я б нікому про те не сказала. Я б оберігала моє таємне щастячко...
Сергій. Навіщо таке говорити?
Степанида. А коли б ви були моїм мужем...
Сергій. Ніколи цього не буде!
Степанида. Коли б ви були моїм мужем, як би я доглядала вас, милувала, голубила... Я була б вірна до смерті... А зустрінуся з вами — і серце моє щемить, бо знаю: не мене любите. Думала хату її спалити.
Сергій. Ви б цього не зробили.
Степанида. Зробила б. Розум мій був тоді, мов у чаду... Я бажала їй смерті. Сергій. Смерті...
Степанида. Не я,— вона стала на моїй дорозі. Життя моє покалічила.
Сергій. Не знав я, Степанидо, що ви... така жорстока.
Степанида. Я і сама цього не знала. А потім вона... з Дніпра мене витягла... І тепер я нічого вдіяти не можу.
Сергій. Відступіться, Степанидо! Забудьте мене. Степанида. Відступитись?.. Ой Сергію, тяжко вас забувати!
Сергій. Треба, Степанидо. Ви повинні це зробити. Степанида. Розумію...
Сергій. Побачить разом... знову подумає... щось таке у нас з вами...
Степанида. Мені тепер байдуже, що вона подумає. Я вийшла прощатися... Більше не підійду. Сергій. Бажаю щастя. Степанида. Щастя? Сергій. Щастя!
Степанида (дивиться закоханим і в той же час болісним поглядом). Нікого в житті я не любила. Ви, Сергію Андрійовичу... перший... Як у чаду ходжу. Про вас думаю... Вами живу... Та знаю... Не мій... Тетяна вашим серцем заволоділа.
Сергій. Я не криюсь і не крився перед вами.
Степанида. Аяж мов сліпа була... Здавалось, доля мені всміхнулася, коли вперше переступили поріг моєї хати. Я годинами дивилася на вас, коли ви спали, і мені хотілося все зробити, щоб вам було добре... Щоб і їжу вчасно дати, і сорочку чисту... У мене тоді наче крила виросли!
Сергій. Коли б я знав, що таке трапиться,— іншу б хату собі шукав.
Степанида. А я не жалкую і не дорікаю вам, бо вперше в житті справжньої радості зазнала. Тільки ж не відала я, що потім буде. Жила в одній хаті з вами, як зачарована, а вашою душею вже інша дівчина...
Сергій. Степанидо... Навіщо? Ну, навіщо знову це все мені говорите?
Степанида (болісно). Справді... Навіщо говорю? А хотілося... хотілося, щоб знали. Найясніші для мене дні, коли ви жили в мене.
С е р г і й. Ну і як же ви, Степанидо... відступитесь?.. Степанида. Відступлюсь. Будьте щасливі! Сергій. Ви молоді... Гарні... Зустрінеться достойна людина...
Степанида (з відчаєм). Не добивайте мене, Сергію. Мені й так тяжко.
Сергій. Визнаю... Погана рада... Пробачте. Я все сказав.
Степанида. І на тому спасибі, що душу мою розбудили, дали звідати радощів. Шкода тільки, що таким коротким було моє щастя... і обірвалось воно, як недоспівана пісня... Моя вечірня пісня! Лишились муки... І серце щемить... Та, може, воно припокоїться.
Сергій. Степанидо... Зрозумійте мене...
Степанида. Хотілося, щоб вона, Тетяна, вас так... як я... Не мені судилося — їй з вами в життя йти... її любите... Знаю...
Сергій. Будьте здорові, Степанидо! (Простягає руку, та молодиця його руки не бере).
Степанида. Люблю вас... Люблю! (Рвучко обіймає, закохано дивиться в очі. У погляді її мука, страждання й незгасна любов). Прощайте!.. (Цілує його).
Входить Таня.
Сергій. Ну, навіщо це, Степанидо? Я ж вас просив... Степанида. Таня?!
Таня (голосом, в якому відчувається образа й ридання). Тепер знатиму... знатиму, які ви... (Іде). Сергій. Таню!.. Таню!.. Степанида (наздоганяє). Зажди!
Таня (гнівно). Пустіть!.. Пустіть мене... Я ненавиджу... Ненавиджу вас... обох!..
Степанида. Зажди... Не все ти знаєш... А я хочу, щоб знала... (Хвилюючись). Так от, слухай!