Сидір Антонович. Нічого не пам'ятаю.
Санька. Отож берегтися треба. Ну, пора мені до своїх дівчат. (Виходить).
Сидір Антонович (дивиться на Сергія). Догадуєшся, навіщо тебе розшукував?
Сергій. То свого повпреда підсилали, а тепер, значить, вирішили самі атакувати?
Сидір Антонович. Це ти Саньку повпредом обзиваєш?
Сергій. А то ж кого?
Сидір Антонович. Мабуть, чортів тобі давала? Сергій. Було... трохи.
Сидір Антонович. Ні, Сергію. Сердечні діла сам уладнаєш... Знайдеш вихід. Сергій. Знайду.
Сидір Антонович. Інше в мене на думці. Не знаю тільки, чи зараз тобі сказати, чи потім, коли вже дубочки посаджу...
Сергій. Кажіть зараз.
Сидір Антонович. Ну ось, щоб знав. Весною по оцих горбах ще будемо саджати горіх грецький і малину. А на схилах — яблуні сорту "сніжний кальвіль" та "мліївську красуню". І груші десертні, і сливи сортові. Вишні теж обіцяли дати... Треба, щоб і зеленіло, і цвіло, і користь була з того нашим людям. Отак я думаю.
Сергій. Думки добрі!
Сидір Антонович. Не тільки думки... А вже й заявку подано... і гроші переказано. Та хотів я з тобою, Сергію, душевно поговорити...
Сергій. Знову приціляетесь...
Сидір Антонович. Без прицілу і зайця не вб'єш. С е р г і й. То це ви зараз на полювання вийшли? Сидір Антонович. Жартувати не збираюсь. Сергій. Бачу.
Сидір Антонович. Ти знаєш, мав я синів. Полягли мої сини... До тебе придивлявся ці роки і тебе... як сина...
Сергій (дивиться на голову колгоспу). Я дуже... дуже ціную... Тільки не розумію, чим заслужив...
Сидір Антонович. Багато наші люди зробили в колгоспі, і мені хочеться, щоб у достойні руки потрапило господарство.
Сергій. Ви так говорите, Сидоре Антоновичу... Сидір Антонович. Наче збираюсь помирати? Про це подумав?
Сергій. Не зовсім... Але якийсь настрій у вас... аж страшнувато слухати.
Сидір Антонович. А ти не страшись. Відчуваю... Недовго вже мені... зосталось. Треба думати про заміну, і я тебе... обираю.
Сергій. Щоб я?..
Сидір Антонович. На загальних зборах скажу. Колгоспники мене знають... Підтримають. Я вірю: ти збережеш наш труд і помножиш його... для людей.
Сергій. Навіть не знаю, що й відповісти. Я ніколи про таке не думав... Ні потрібного досвіду, ні вміння...
Сидір Антонович. Досвід — діло наживне. Ти чоловік освічений, до роботи беручкий, не п'яниця, не гультяй!.. Організатор добрий... Працюватимеш!
Сергій. Райком партії, коли треба буде, знайде достойнішу людину.
Сидір Антонович. Аяів райкомі тебе рекомендуватиму. Ти, Сергію, запам'ятай: партія робить те, чого хоче народ. Інших інтересів у партії немає... Все для народу.
Сергій. Сидоре Антоновичу, чи ви жартуєте, чи смієтеся з мене. Ну, як можна отаке мені пропонувати? Ми дістанемо для вас путівку на курорт. Підлікуєтесь і житимете до ста літ!
Сидір Антонович. Може б, до сьомого десятка й дотягнув, коли б не війни. У громадянську тричі поранений...
та дві контузії переніс. А в цю війну теж горя зазнав... Здає серце.
Сергій. Не знаю, що вам відповісти. Сидір Антонович. Подумай.
Сергій. Подумаю. Так зопалу не можу... Нічого вам не обіцяю...
Сидір Антонович. Тобі, сину, доведеться. Сам я приглядався, і людям видно. Ти цього достойний. А зараз ходімо... даси мені дубочків... Хочу посадити власними руками.
Сергій. Боюся... Гора крута.
Сидір Антонович. А ти не бійся... Ходімо!
Виходять.
З'являються Санька і Тетяна з саджанцями дерев.
Санька. Сама ти винна. Питалася в тебе, так ти ж нічого не розказуєш.
Таня. Що ж я розказуватиму? Не любить він мене. (Намочує коріння саджанців у воді).
Санька (робить те саме). Чорт вас і розбере. Таня. Ви не лайте.
Санька (ласкаво). Та хіба ж я смію тебе лаяти, коли ти для мене мов дочка... рідна.
Таня. Бабуся розповідала... про вас.
Санька. Значить, все знаєш, як тебе, маленьку, доглядала... (Обіймає Таню). Сирота моя! Доченько моя! Знай: тобі боляче — боляче й мені... Молода ще ти, життя не знаєш... Ви зійдіться з Сергієм, поговоріть душевно... Порозумійтеся...
Таня. Порозумійтеся... (Зітхає).
Санька. Ти не зітхай, а роби те, що раджу тобі. Я йому вже говорила.
Таня. Що... говорила? —
Санька. Сьогодні до озера на побачення вийдеш... як місяць зійде. Він тебе тут ждатиме. Таня. Хіба я просила?
Санька. "Просила"... Та я, мабуть, цілий рік ждала б такої просьби. Сама тепер знаю, що робити. І ти мене слухай. Сказано — прийти до цього озера... Я наряд тобі даю, як бригадир. Щоб у моїй бригаді порядок був і спокій... Значить, приходь!
Таня. Ой які ж бо ви, Саню!
Санька. Ось така, як бачиш! А то баламутять одне одного. Треба так: зійшлись, поговорили, щоб все було ясно, а тоді: або одружуйтесь та живіть щасливо, або розлучайтеся і не морочте голови ні собі, ні людям!
Таня. Знову кричите.
Санька. А ти не сердься. Такий у мене характер. Таня. Зійдіться... Як же сходитись, коли сьогодні... Сама бачила... Степанида тут була.
Санька. А що ж, їй не можна по лузі ходити?
Таня. Чому ж не можна?.. З ним вона розмовляла...
Санька. Тю! Ото й всього?
Таня. А про що вони говорили? Ну, про що?
Санька. На побачення вийдеш, то й розпитайся, Сергій тобі скаже.
Таня. Соромлюсь я... про таке питатися.
Санька. То й будеш сидіти... вдома. Ніякий чорт і заміж тебе не візьме. От щоб я вмерла, дограєшся, поки він собі іншу дівчину знайде.
Таня. Нехай знаходить.
Санька. Такого сокола випустити з рук. Сказано: молоде — зелене. Нічого ще ти не тямиш у сімейному житті.
За сценою гомін, крик: "Упав... Стояв, стояв і впав...", "У нього ж серце
хворе".
(Тривожно). Випхався на таку гору. (Вибігає).
Таня стоїть, дивиться на гірський схил.
Таня. Ведуть... Його ведуть сюди. Як же мені бути? Піти
звідси чи лишитися? (Не рушає нікуди). Бідний... Зів'яв... І об-
личчя зблідло. *
Сергій і Олена Семенівна вводять голову колгоспу. Входять люди.
Сидір Антонович. Перепочину трохи... Сергій. Казав же... Не треба... А ви... Санька. І чого вас понесло туди... з таким серцем? Сидір Антонович. Хотілося, щоб і мої дубочки на цій горі шуміли.
Сергій. Ще посадите... Весною... Десь отут, поблизу Дніпра.
Сидір Антонович. Ні, мабуть... Не посаджу... Це вже... все!
Сергій (тривожно). Погано... Вам дуже погано? Сидір Антонович. Кінь мій... біля сокорини... Сергій. Гей, хлопці, мерщій сюди коня!