Олена Семенівна. Зажди, Таню. Може, ні в чому не винна молодиця. Може, злий наговір... Ось я з нею поговорю, а зустрінуся з Сергієм...
Таня. Ні, ні, бабусю. Ні слова йому. Я сама чула... все бачила. Вороття не буде. Все пропало... Все згасло в моїй душі. Не хочу тепер навіть думати про нього.
Олена Семенівна. Вчора до першої зорі сиділа. Позавчора світанок стрічала в саду... А я ж не сплю, бо знаю: журбою горя не здолаєш... Я через віконце на тебе дивлюсь, і серце моє крається на частки...
Таня. Хочу:., на самоті побути... Ідіть, бабусю...
Олена Семенівна. Все на самоті та на самоті. Від того й думки всякі. Пішла б на вулицю до подруг^ трохи розважилася з ними.
Таня. Нікуди не піду. Нікого не хочу бачити.
Олена Семенівна. Заспокойся... Ні про що не думай. (Тихенько заходить до хати).
Таня. "Ні про що не думай..." А я все думаю... думаю... думаю... І нічого не можу вдіяти з собою.
Входить Альоша Вертепа з букетом квітів, вітається за руку, передає
квіти.
Альоша. Сумуєш? Це доказ того, що тебе образили. Таня. Я ж домовилась з тобою ще там... біля озера... Альоша. Щоб не надіявся і не ждав. Таня. Не ждав.
Альоша. Але ж тепер все змінилося — це доказ того, що знову я можу...
Таня. Не можеш... Іди собі... Не муч...
Альоша. Піду... Я піду, тільки хочу попередити. Якщо ти застала його в лісі з Степанидою...
Таня. Альошо... Навіщо?
Альоша. Це доказ того...
Таня. Іди... Не хочу слухати.
Альоша. Подумай сама, в одній хаті жити. Вона молода, він молодий... Чи довго до гріха? Це доказ того Таня (обурено). Геть! Геть, кажу тобі, геть!.. Альоша. На мене... Кричиш? Таня. І ніколи більше не приходь!
Альоша. Що ж, бувай! (Простягає руку, але Таня йому
своєї руки не подає). Ясно, значить, повертай, Альошо, голоблі... Ну, ще про Альошу ти згадаєш... (Зітхає, виходить).
Таня затуляє обличчя руками, кам'яніє, не помічає, як на подвір'я заходить
Степанида.
Степанида. Бачу — тяжко тобі, але, повір, і мені не легше.
Таня підводить голову, мовчки дивиться на Степаниду. Таня. Він... прислав?
Степанида. Сама прийшла... і про це Сергій Андрійович не мусить знати.
Таня. Що вам... потрібно?..
Степанида. Не дивись на мене такими очима. Послухай, що говоритиму.
Таня. Не хочу слухати! Не хочу бачити вас. (Поривається піти, але Степанида владно бере її за руку).
Степанида. Ні, ти нікуди не підеш звідси. Ти мусиш знати все... Мусиш мене вислухати. Бачиш, я першою прийшла до тебе. Це нелегко... мені... жінці... з тобою, дівчиною, про таке домовлятися. Сідай!
Таня сідає.
Може б, і не прийшла я до тебе, коли б же він... не мучився. А я те все бачу... І отут у мене вогнем пече.
Таня. Навіщо... Навіщо це мені говорите? Не хочу я... Не треба...
Степанида. Є в мене достатки. І премії мені дають за роботу, і всякі надвишки одержую за врожаї... Таня. Знаю...
Степанида. Та не знаєш ти, як тяжко в світі жити самій, коли в хаті немає до кого словом обізватися. І сьогодні одна, і завтра одна, і післязавтра... І отак минає день за днем, день за днем...
Таня. Не розумію, для чого ви... говорите? Хіба я винна в тому?..
Степанида. А я тебе й не звинувачую... Я тільки розказую. І ось, мабуть, доля мені всміхнулася. Прибув до нашого колгоспу агроном... Я ж не думала й не гадала, що може зі мною отаке трапитись. Полюбила я... Вперше в житті полюбила...
Таня. Годі!.. Навіщо?..
Степанида. Говоритиму! Хоч і соромно мені, жінці, перед тобою у такому... признаватись, але мушу... А ти слухай...
Т а н я. Я бачила... Я все бачила там... біля озера.
Степанида. Біля озера... Що я тоді тямила? Я мов у чаду була. Та не для того прийшла до тебе, щоб про свою любов... Змучилась дуже. Спокою не знаходжу. Не знаю й сама, що мені робити... Як далі жити... Заради нього прийшла... Наче душу загубив... Спати ляже — не спиться йому. Серед ночі з дому йде, у лузі блукає, понад Дніпром ходить... мучиться... страждає. А я на його муки дивлюсь і теж... страждаю. А це надумався піти від мене.
Т а н я (з надією). Куди?..
Степанида. В інших людей житиме.
Т а н я. То й добре.
Степанида. Добре? Та він же мене цим уб'є... на смерть. Знову одна... Не доглядати за ним: чи він їв щось, чи сорочка на ньому чиста, чи, може, відпочити йому треба... А найстрашніше— не бачитись... голосу не чути... Тетяно, хочеш?.. Навколішки перед тобою стану... Ти молода, гарна... Ти собі знайдеш іншого... Відступися!
Таня вражена.
Я знаю, коли ти йому тільки скажеш... Він гордий... Він не буде умовляти...
Таня. Тітко Степанидо!.. Чи ви в своєму розумі?
Степанида (відчайдушно). Що я знаю? Що я тямлю тепер? Розум мій засліплений... Мов навісна ходжу... Без нього жити мені не в радість. Я мушу його бачити щоденно. Я хочу, щоб він у мене жив... І ти мені допоможи... Умов його, щоб не лишав моєї хати.
Таня. Поступитися своїм щастям... Для кого? Для чого? Я ж не знала... Думала — любитесь ви...
Степанида. Зглянься, Тетяно...
Таня. Ні!
Степанида. Не хочеш... пожаліти... свою ланкову? Таня. Не можу!
Степанида. Ну, тоді знай... Не все тобі сказала... Не у всьому тобі призналася...
Таня. А в чому ви... мали признава...
Степанида. Він не просто квартирантом у моїй хаті... Він мені... муж.
Таня. Неправдаї.. Не могло таке статися...
Степанида. Сталося! І я тебе попереджаю: зійди з моєї дороги! Не займай! Я за своє щастя до смерті битимусь з тобою... Чуєш? (Швидко виходить).
Таня розгублено дивиться їй вслід.
Таня. Невже правда? А може, це наговір, щоб я відступилась. Ні, ні... У неї так блискали очі... В одній хаті... І Альоша говорив... Вона молода... гарна... Ой мамочко, серцем чую — правду сказала мені Степанида. Словами жалючими, мов батогом, відстьобала й пішла. Як же бути? Обнови купував... про весілля'домовлявся... перстень заручний дав...
Входить Сергій,
Навіщо ж, навіщо мене так мучити? (Обіймає стовбур вишні, ридає).
Сергій. Таню!
Таня заніміла, прислухається.
Ні в чому не винний! Повір...
Таня мовчки дивиться на нього.
Я здогадуюсь... Ти бачила... Ти все тоді могла бачити... біля озера. (Хоче наблизитись до неї, але витягнута вперед рука зупиняє його).
Таня. Не підходь! Іди собі... Йди до неї і ніколи більше... не приходь! Я ненавиджу тебе... Нена...