"Що там коїться знову?" — подумав Кеола. Йому ясно було: сталося щось незвичайне, бо ніхто не запалював вогнів і не підбирав скойок, але безтілесні голоси всі рухались берегом угору, й щось вигукували, й завмирали в далині, а за ними сунули інші, і з голосів тих чаклунів ясно було, що вони сердяться.
"Але не на мене, — подумав Кеола, — бо проходять зовсім близько й не чіпають мене".
І достоту як гончаки в смику, або коні на перегонах, або городяни, що біжать на пожежу, а інші дорогою теж кидаються за ними, отак і Кеола, сам не тямлячи, що він робить і навіщо, незчувся, як побіг услід за голосами.
Так він оббіг один мис острова, й перед його очима з'явився другий. І тоді йому згадалося, що там окремим гайком росло кілька десятків чаклунських дерев. Саме звідти долітав страшенний гамір і крик. На ці звуки побігли й усі ті, з ким біг Кеола. Трохи наблизившись туди, він почав розрізняти поміж вигуками брязкіт багатьох сокир. І це нарешті навело його на думку, що головний ватаг таки погодився з його радою і острів'яни заходились вирубувати дерева, а звістка про це розійшлася між чаклунами, і тепер вони збігаються захищати свої дерева. Велика цікавість потягла його вперед. Він подався за голосами, перетнув піщаний берег, добіг до узлісся й зупинився в подиві. Одне дерево лежало зрубане, в інших біліли глибокі зарубки на стовбурах. І там збилися купкою острів'яни. Вони стояли спиною до спини, а декотрі лежали долі, й кров червоніла в них під ногами. На всіх обличчях був вираз страху, а крик злітав угору, пронизливий, ніби вищання куниці. [164]
Вам траплялось бачити як дитина на самоті, з дерев'яною шаблею в руках, вимахує нею, стрибаючи й розтинаючи повітря? Саме так людожери, що збилися спиною до спини, підносили вгору сокири й рубали ними з пронизливим скриком, а тим часом не видно було жодного їхнього супротивника в тому бою, тільки час від часу Кеола бачив, як на них замахується сокира, що її не тримає ніхто, та ще час. від часу котрийсь із острів'ян падав з розрубаною головою чи грудьми, і його душа вилітала геть у крикові.
Якусь хвилину Кеола дивився на те чудо, ніби вві сні, та враз його пронизав смертельний страх від того, що він бачить такі речі. І саме в ту мить головний ватаг острів'ян угледів його, показав на нього рукою й вигукнув його ім'я. Тоді все плем'я теж побачило його, і очі в острів'ян зблиснули, а зуби оскірились.
"Нічого мені тут робити", — подумав Кеола, вибіг з лісу й подався берегом, куди очі світять.
— Кеоло! — раптом покликав його голос звідкись поряд, де не було нічого, крім піску.
— Легуа! Це ти? — вигукнув він, із роззявленим ротом шукаючи її очима, але довкола не видно було нікого.
— Я бачила, як ти щойно пробігав тут, — відповів голос, — але ти не почув мене. Швидше принеси листя й зілля, та відлетімо звідси.
— Ти тут із матою? — спитав він.
— Ось тут, коло тебе, — відповіла вона, і Кеола відчув, як її руки обхопили його. — Швидше, листя й зілля, поки не вернувсь мій батько!
Кеола щодуху кинувся до узлісся й приніс чаклунське паливо; Легуа підвела його до мати, поставила на неї його ноги й розпалила вогонь. Поки він горів, із лісу весь час долітав гамір бою — там стиналися чаклуни з людожерами. Перші, невидимі, ревли на всю горлянку, немов розлючені бугаї, а острів'яни відповідали пронизливим, лютим, повним смертельного жаху вереском. І весь час, поки горів вогонь, Кеола стояв і слухав, і тремтів, і дивився, як невидимі руки Легуа підкладають у вогонь листя. Вона підкладала те листя швидко, і полум'я злітало високо, обпікало Кеолі Руки, а вона все підкладала та роздимала вогонь ротом. Ось догорів останній листок, полум'я опало, їх обох струснуло зі страшною силою, і Кеола та Легуа опинились удома, У вітальні.
Кеола дуже зрадів, нарешті побачивши дружину навіч, і не менше зрадів з того, що опинився вдома на Молокаї й може засісти за кухоль пої* — бо на кораблях не роблять пої*, [165] та й на Острові Голосів його теж не було, а вже й зовсім нетямився з радості, що ледве-ледве вислизнув із рук людожерів. Та була ще одна справа, не така ясна, і Легуа з Кеолою говорили про неї в тривозі цілу ніч. Адже на Острові Голосів зостався Каламаке. Якщо, дякувати Богові, він не зможе вирватися звідти, все буде добре; та коли він утече і вернеться на Молокаї, то буде нещасливий день для його дочки та її чоловіка. Вони говорили про його здатність виростати і про те, чи зможе він брести по морю таку відстань. Але Кеола вже знав, де лежить той острів — а саме, в Низькому, чи то Небезпечному архіпелазі*. Отож вони добули географічний атлас і виміряли на мапі відстань. Наскільки вони могли судити, то був надто далекий шлях для старого, щоб пройти його пішки. А втім, щодо такого чаклуна, як Каламаке, ніколи не можна бути надто певному, тому вони вирішили порадитися з білим місіонером.
І ось Кеола розповів про все першому, котрий завітав до них. І місіонер дуже насварив його за те, що він узяв собі другу жінку на тому низькому острові; що ж до решти, то він запевнив, що не втямив з усього нічогісінько.
— Одначе, — сказав він, — якщо ви вважаєте, що ці гроші вашого батька добуті нечистим шляхом, я вам пораджу частину їх віддати на прокажених, а частину — до місіонерського фонду. Що ж до всієї отієї нечуваної маячні, то ви найкраще зробите, коли не розводитиметесь про неї ніде.
Проте він повідомив поліцію в Гонолулу, що, наскільки він зрозумів, Каламаке з Кеолою карбували фальшиві гроші, а тому варто було б постежити за ними.
Кеола й Легуа послухались його ради й віддали багато доларів на прокажених і до фонду. І та порада цілком напевне була добра, бо відтоді й до сьогодні про Каламаке більш ніхто нічого не чув. Та чи його вбито в бою коло дерев, а чи він і досі топче пісок на Острові Голосів — хто це може сказати?