Вечір у Розумовського

Сторінка 9 з 11

Косач Юрій

Бетговен вугловато вклонився своєю скуйовдженою чуприною. Відійшов і, схрестивши руки на грудях, усе так само похмуро дивився кудись понад голови. Шупанціґ кланявся безупину, Лінке складав скрипку у футляр, Сіна вдивлявся в Бетговена, немов прагнув вичитати з чола його таємницю. Вайс соромливо хотів відійти, але не відважувався. Тримаючи чельо, все ще сидів на кріслі й паленів.

За амбасадором підводилися усі. Відсовували крісла, шаруділи сукнями й знову загойдалися віяла, неначе крила рябих південних птахів. Льокаї беззвучно, мов нетлі, сновигали з тацами, і в їх сріблі купалися язики свічок. Сальон знову загугонів, ожив, як відкритий вулик.

Льобковіц узяв амбасадора під руку й, дріботячи старечими, сухими ніжками, йшов до Бетговена. За ними подалися й інші, цікаві зблизька розглянути нового мистця. Бо, хоч про нього вже чули у Відні з нагоди його концертів та приватних вечорів, але його ще гаразд не знали.

— Пане ван Бетговен, — зашамшів беззубий Льобковіц. — Ви — перший композитор після Господа Бога…

Бетговен спершу вороже відсахнувся від цієї блискучої навали, що його оточила. Він завжди пробував у готовості прийняти удар і зараз же віддати його з подвійною дошкульністю. Тому не знав, чи старий князь жартує, чи говорить поважно.

— Дурниці…

— Ні, маестро, — промовив Розумовський. — Це лярґо[159] було справді божественне… Але воно було також і страшне, — промимрив він якось задумливо, з помітним зусиллям щось пригадати.

— Так, — сказав він знову, якось непевно розправляючи зморшки на чолі. — Я починаю розуміти. Музика це не розвага. Вона — частинка космосу. Вона несе нам дивні й далекі пророцтва. А втім, — він знову задумався, — мені таки тяжко збагнути усе… Я, правда, слухав уважно, але…

Розумовський посміхнувсь і зо звичайним, прикметним собі вмінням знайтися в кожнім положенні, вже напіввесело, напівжартівливо розвів руками.

Бетговен поволі повернув до нього своє важке лице. Було помітно, що воно оживилося.

— Лярґо? — промовив він. — Я радий, що ви його прослухали уважно. Це діяльоґ, ексцелєнціє. Боротьба двох початків, двох первнів… Коли я пишу, то уявляю собі картину… Так і тут: два принципи, дві моралі… Вода й вогонь… Життя й смерть… Одиниця і юрба.

— Матерії метафізичні й фільософічні, — перебив його князь Льобковіц. — Музика, маестро, не любить фільософування. Музика — це ясність, прозорість… От тому я вас гаразд і не розумію, хоча на музиці, здається, зуби з’їв… Я ж і Моцарта, і Гайдна випестив… — обернувся князь до гостей, і ті закивали головами.

"Осел! — подумав Бетговен. — Він ніколи не зрозуміє. Мене ніхто не розуміє. Мене зрозуміють пізніше, за сотні років…"

Він знову погас і, здавалося, дрімав. Усе із зложеними на грудях руками ліниво слухав розмови, мов сонний лев від мух, відганявся нетерпеливими кивками голови від питань. І один за одним гості його покидали, відходили до дам, знизуючи злегка раменами. Тільки Розумовський і Льобковіц ще були біля Бетговена.

— Нова музика, князю, — говорив Розумовський. — Цілком нова і нам незнана. Це справжня революція… Я ще її не розумію, як слід, я з нею змагаюся, але чую в ній щось могутнє… Я боюся вашої музики, маестро… Я тільки почав до неї звикати, а в тій сьогоднішній речі знову збився з пантелику… Що це таке?

— Це тільки пригравки до одного задуму, — посміхнувся Бетговен. — Я хотів би привітати нею початок XIX століття…

— Wie schön, о Mensch

mit deinem Palmenzweige

stehts du an des Jahrhunderts Neige…[160]

— задумано проказав князь Льобковіц. І в ту мить повз нарум’янені щоки, срібну перуку й сніговий жабот став невимовно старим, сливе трупом, а вся його пишність видалася вбогою пишністю Тріни, засудженої на тління…

— О, так, — докинув екстатично Розумовський. — Пан ван Бетговен справді "найспіліший син часу"… Це ми з вами, ексцелєнціє, — йовіяльно клепнув він Льобковіца по худім рамені, — це ми з вами — відламки вісімнадцятого…

— Блискучого вісімнадцятого, амбасадоре, — поспішив додати Льобковіц і, підвівшися мрійно, постояв, поворушив губами й, не відпускаючи від себе Розумовського, залишив Бетговена. Той остався знову самий і відводив їх кроки — дрібні Льобковіца й твердіші Розумовського презирливим поглядом.

— Мистець, мистець, — шепотів Льобковіц. — Чи він справді мистець, ексцелєнціє?

— Князю! — спинився Розумовський і докірливо, майже обурено глянув на дідка. — Якщо нас із вами згадають за сто-двісті років наші нащадки, то тільки тому, що ми мали щастя слухати гри самого Бетговена…

Льобковіц знову задумався, і голова його на кволих сухих в'язах ще більш увійшла в плечі. Очиці його, обведені червоними дужками, холодні й погаслі, мов риб’ячі, закліпали.

— Так… так… Маєте слушність, амбасадоре… Треба йому визначити ренту… обов’язково ренту…

Розумовський ловив мимохіть скравки розмови, що точилася в сяйнім колі гостей.

— …Все ж надуживає педалі… шорсткість фрази… Якась жорстока манера гри… — говорив Кінський до Шіканедера, і той улесливо хитав головою.

— В його музиці поєдналися крокодили й голуби, — зітхнула гарненька принцеса Віртемберґ. — Страшна екзальтація…

— Справді, щось із сатани в ньому…

— Але його ораторія, — почав архикнязь Райнер і не докінчив фрази.

Розумовський знуджено обернувся, щоб пройти далі — до трьох ґрацій, що на канапі оживлено дебатували з пухкеньким, рожевим Салієрі.

— Як вам подобається, ґрафе? — долетів до Розумовського стишений, рипливий голос Ґенца.

— Признатися, волію сурмачів свого ескадрону! — так само тихо відповів хтось і голосно зареготався. Це був шалапут, ґраф Естергазі — полковник уланів. Стояв в свому пишному білому мундирі, спершися на важкого палаша. Князь устиг зловити їдку посмішку кавалєра Ґенца. Він забавлявся ґрафовим коштом.

— Так, ексцелєнціє! Як же буде з вашим мостом? Чи справді будуватимете? — спинив ґрафа Чернін із архитектом Монтуое. (Проект ґрафа ставити міст через Дунай, бо йому далеко й незручно було об’їздити містом для щоденної прогульки в Пратері, вже хвилював Відень. Було в цьому задумі щось із цісарського розмаху і добрим віденцям це подобалося.)

Про квартет уже забували. Принцеса Фере Пальмі розповідала про цьогорічний карнавал у Римі, Ліхновський розпитував Фюґера про його проект куртини[161] для театру, Фюґер слухав його, нахиливши голову, й ліниво відповідав, перебираючи грубенькими пальцями китицю при шпаді, та вдивлявся чомусь у туркус[162] на ґрафовій шпильці. Деінде ґрафиня Ерделі оповідала про свою подорож до Скт. Петербурга й про тамошню виставу нової опери Паезіелльо за її побуту. Проте часто, мов іскорка, спалахувало знов ім’я д’Анґієна, й тривога висіла над сальоном. І сам господар, ґраф Розумовський, був сьогодні не свій. Музика Бетговена ще шуміла йому в вухах, немов клекіт водопаду. Вона справді посіяла в його думках дивний неспокій.