Назгадувалися вони в той вечір донесхочу, пісень наспівалися — фронтовихІ улюблених. У нього баритон ще міцний, у Анфіси альт уже не той, поскрипує. Пом'янули бойових товаришів, хто загинув, хто живий. У замполіта зв'язки з багатьма залишилися. Головний хірург, той, який на Анфісу сердився, коли вона стала вагітна, вийшов, у великі люди — академік, завідує клінікою, оперує на серці, навіть з-за кордону, з капкраїн, до нього приїздять. А Клава-санітарка — лікар, отоларинголог (одразу й не вимовиш!), успішна жінка, трьох народила, а роботи не кинула. Згадали шпитальне життя, тушонку "другий фронт", і бомбування, і те, як Анфіса боялася...
— А все ж таки героїнею була,— сказав замполіт.— Ти, Фісо, героїня.
Анфіса зніяковіла, руки сховала. Говорила вона з оглядкою, кривлячи рот, щоб не було видно дірки, де не вистачало зуба. Під кінець вечора посміливішала, стала навіть посміхатися, але акуратно. Замполіт сказав:
— А ти, Фісо, ще на рівні жінка. У тебе ще закохатися можна. Заміж не збираєшся?
— Що ви, Василю Сергійовичу, мені та заміж. Я стара.
— І не такі виходять.
Посидів, пожартував і пішов. На другий день навідався знову. І став приходити. А там, дивись, непомітно-непомітно і потягнулася до нього Анфіса, а він до неї. Про любов у них розмови не було, зрозуміла річ, немолоді, а просто гарно йому було з Анфісою, а їй з ним.
У квартирі, звичайно, помітили, що в Анфіси жилець з'явився. Шила ж у мішку не утаїш. Пересудам не було кінця. Нащо вже Ольга Іванівна, а й та стояла іноді на кухні, слухаючи, що про Анфісу кажуть. А Капа так просто у вічі і висловилася:
— Палить тебе гріх, Анфіско. У твої роки не про чоловіків, а про душу думати треба.
— А сама ти дуже свята,— огризнулася Анфіса.
— Я не свята, я грішна, я богу молюсь, щоб відпустив мені гріхи. Ось і ти молись.
— Релігія — опіум для народу,— сказала Анфіса і зраділа, як вона Капі до ладу відрізала.
— А ти дурепа набита. Мелеш, чого не розумієш. Релігія — опіум, а ти — копіум.
Що таке "копіум", Анфіса не знала, але дуже було образливо.
Тільки Ада Юхимівна Анфісі співчувала та все про своє, про любов:
— Я рада за вас, Анфісо, всією душею рада. Любов — це сон чарівний... Пам'ятаю, ми з Борисом...
— Це з яким?
— Не пам'ятаю. Здається, з першим. Ні, з другим...
Панька Зикова шпурляла речі і вимагала, щоб Анфіса платила за світло і газ подушно, тобто за трьох. Вона забула, що сама колись вимагала по-кімнатно.
А з Ольгою Іванівною у Анфіси була, що називається, смуга відчуження. За щось полаялися, та так і не помирилися. Зараз їй здавалося, що Ольга Іванівна стежить за нею своїми суворими очима, осуджує... А за що осуджувати? Хіба вона сама не жінка?
Замполіт у Анфіси звик, обжився, відігрівся. Все пропонував: розпишемось. Вона не наважувалася, тривожив її Вадим: як сприйме? Проте й не відмовляла. Василь Сергійович її з відповіддю не підганяв, але поводив себе упевнено: світло полагодив, новий кран поставив на кухні, почав навіть собі роботу підшукувати. І в квартирі до нього поступово звикли: як-не-як, чоловік у домі...
А Вадим жив у таборі і нудьгував. Навіщо його на два строки відправили? Йому й одного досить... Табірного побуту він терпіти не міг — усі ці лінійки, барабани, дурнуваті ці походи, де всі придурюються, що цікаво, а таки брешуть, бо нудота. З товаришами він не сходився, вважаючи їх дурними, а те, що багато з них були розвинутіші від нього, намагався не помічати. Часто сам ходив по території. Як не дивно, він думав про матір. Згадувалося йому, як вона ще в Будинку дитини сиділа в саду, серед малюків, уся золота на сонці, з вінком із кульбаб на голові. Як світилися на сонці її повні, стрункі руки. Вперше за своє життя він нудьгував за матір'ю, хотілося її побачити.
Одного разу завгосп їхав у місто, взяв його з собою. Вадим усю дорогу думав: оце мати зрадіє! Заплаче, засяє, почне цілувати. Він мужчина, йому ці ніжності ні до чого. Він просто поплескає її по плечу. Йшов додому, хвилювався. На сходах зустрілася йому Капа.
— Приїхав, ну-ну. Радощів!
З обличчя Капи, веселого, з хитринкою, було видно: щось сталося.
— А що таке?
— А нічого. Сам побачиш.
Вадим увійшов у кімнату і побачив: мати сидить за столом святково одягнена, а поруч з нею чужа людина, чоловік. Обідають. Мати схопилася:
— Вадик! От не чекала! Порадував! А в самої очі бігають.
— Ніяких Вадиків,— сказав Вадим.
— Ти назовсім, чи погостювати?
— Погостювати.
Чоловік підвівся, і Вадим побачив його суворе, літнє обличчя.
— Познайомся, Вадиме. Це Василь Сергійович, разом воювали.
Вадим руки не подав, кивнув, буркнув щось.
— Сідай їсти,— клопоталася Анфіса.— Підігріти тобі? Я враз.
Вийшла. Вадим сів, поклав кулаки на стіл. Василь Сергійович також сів.
— Не хочу,— сказав Вадим.
— Чого не хочеш?
— Нічого. Сказав: не хочу — і не хочу. Замполіт уважно його розглядав:
— Ну і фрукт же ти, Вадиме.
— Який є.
Вадим нахабно посміхався. Йому хотілося плакати.
— Що ж, по-твоєму, мати і права на життя не має?
— Не має.
— Фрукт,— повторив замполіт. Вадим усміхався. Ввійшла Анфіса.
— їж, синку.
— Не хочу. їжте самі.— І до дверей. Анфіса за ним.
— Вадику, Вадику! Замполіт її притримав:
— За ким женешся, дурна жінко?
— Син він мені,— бідкалась Анфіса.
Того вечора вони лягли мовчки, а вранці Василь Сергійович сказав:
— Погостював — і досить. Поїду до себе.
— Васю!
— Сказано: поїду. Не вийде в нас із тобою життя. Зразу видно. Не можеш ти свого негідника загнуздати. Чи можеш?
Анфіса мовчала.
— Не можеш,— сказав замполіт.— Справи наші, значить, кінчилися. Все.
Того ж дня він поїхав. Анфіса ридала, його проводжаючи, але розуміла: так треба.
Вадим повернувся восени засмаглий, з чужим лицем.
20
Он як буває: доглядаєш сина, виростає він і стає чужий.
У міру того, як дорослішав Вадим, усе частіше вони з матір'ю сварилися. У нього одна мова: "Мені не треба".
— Вадиме, я тобі штани попрасувала, візьми.
— А мені не треба.
— Я ж для тебе стараюсь, сил не шкодую тебе обслужити.
— А мені не треба, щоб ти для мене старалась.
— Тобі не треба, так і мені не треба. Ти так зі мною, і я так.
Два дні не розмовляють. Вадим пропадає невідомо де. Приходить тільки ночувати. Курить. Анфіса Максимівна не втримується: