— Ну Вадиме, чи можна бути таким жорстоким?
З А дою було легко. Випили чаю з цукерками. Подивилися фото на стінках — усі стінки обвішані. Найбільше портретів самої Ади Юхимівни в різних ролях: то з віялом, то в циліндрі, то в смугастому купальнику. Висіли ще портрети різних чоловіків, з вусами і без вусів, з плащами і без плащів, у всіх роти роззявлені, співають.
— Мої товариші по сцені,— пояснила Ада Юхимівна.— Сцена — це цілий світ. Ти цього поки що не розумієш, пізніше зрозумієш.
— А це хто, гладкий? — запитав Вадим. Глад-_ кий йому особливо не сподобався — через розкішне пузо, роззявлений рот.
— Це мій перший чоловік. Він був не гладкий, а повний, статечний. Чоловікові повнота не шкодить, це жінка повинна берегти фігуру.
— Він помер?
— Ні, чому помер? Співає. Видатний артист. Вона назвала прізвище, якого Вадим і не чув.
— Чому ж Капа каже, що ви вдова?
— Це за третім чоловіком. Він справді помер, хоча перед тим мене покинув. Від тих переживань у мене й голос пропав. А який був голос! Чисте срібло.— Ада Юхимівна ледь зажурилася, але тут же знову засміялася.— Ти ще молодий, ти не знаєш, що таке туга за минулим. Але навіщо тужити? Життя чудове! У ньому стільки радості: музика, любов, природа, архітектура...
Вадимові було і соромно слухати її, і якось приємно.
— Ну, я пішов. Дякую за чай, за цукерки.
— Нема за що. Приходь ще. Якби ти знав, яка я самотня...
Коли Вадим пішов, Ада Юхимівна почала вкладатися до сну. Це серйозне діло займало в неї щоденно години дві, не менше. Постелити постіль, підбити подушечку. Розкласти акуратно нічну сорочку з мереживом. Потім — обмивання, лосьйони, креми трьох сортів. На нічний столик — склянку солодкого чаю, печеннячко. Любила, вночі прокинувшись, куснути солоденького.
Закінчивши приготування, лягла. Але не спалося: згадувався Вадим. Хороший хлопчик, хоча й озлоблений. Міг би і в неї бути такий син, якби ж то не робити одного з абортів... Життя, присвячене собі, її жахнуло. А що, по суті, було в цьому житті? Любов? Справжньої любові не було. Вона готова була любити по-справжньому, до могили, але обставини не дозволяли: завжди її кидали, обдурювали. Згадуючи своє життя, де не було любові, а були тільки чоловіки і аборти, Ада Юхимівна гірко заплакала...
А Вадим став заходити все частіше й частіше. Спочатку ніяковів, потім звик. Смішна вона, але добра.
Анфіса була проти:
— Знайшов з ким дружбу мати! Ні ума, ні розуму. Одне слово — опереткова. Коли ти до цієї, до Флерової, ходив, хіба я була проти? Серйозна людина, композитор.
Вадим її не слухав, ходив до Ади, а не до Ольги Іванівни. З Адою йому було легко. "Все минеться, все минеться",— наспівувала вона.
Інколи вона ставила йому давні платівки із записами своїх опереткових арій: "Послухай, чи не правда, чисте срібло?" Платівка крутилася, поскрипувала, далекий голос молодої Ади співав-за-ливався, а поруч сиділа стара Ада і глухо, майже без голосу сама собі підспівувала. Вадим слухав, як співали дві Ади, і дивно, йому це подобалося. До Ади він був поблажливий, не те що до інших, до матері. Потроху він посмілішав, розв'язався, став говорити з Адою про те, що всі брешуть.
— Так, так,— кивала Ада,— ти правий, у житті багато брехні і обману. Щастя — обман, любов — обман.
— Я не про те. Я про те, навіщо всі брешуть?
— І я брешу? — кокетливо запитувала Ада Юхимівна, втоплюючи очиці між щоками.
— Звичайно, брешете. Навіщо ви волосся фарбуєте? Воно ж у вас сиве.
— Ну, знаєш, Вадиме,— ображалася Ада Юхимівна,— ти називаєш брехнею прагнення до краси.
— Ну добре, у вас прагнення,— великодушно згоджувався Вадим.— А в неї? Вона для чого бреше?
"Вона" значило мати.
Ада Юхимівна в ту пору Анфісу недолюблювала, але все ж вважала за потрібне заступитися:
— Не можна так говорити про матір! Вона тобі все життя віддала!
— А мені не треба. Навіщо вона мене народила? Я не просив. Купила мені нові штани, а самій їсти нема чого. Я їх навмисне папіросою пропалив.
— Так ти ще й куриш?!
— У нас усі курять. Ховаються в туалеті і курять крадькома.
— Значить, і ти брешеш? — сміялася Ада Юхимівна.
— Ні, я не брешу. Я одного разу на перерві відкрито закурив. Вобла помітила, розкудкудакалась: "Ой, ой, хлопчик курить!" Тягне до директорки. А я й директорки не боюсь. Що вона мені зробить? Сама до смерті боїться різних чепе. Школа на першому місці в районі, їй не хочеться перше місце втратити. Вона сама мене боїться. "Громов, нам з тобою треба серйозно поговорити". А в самої очі так і бігають. Я їй прямо й сказав: "Боїтеся ви мене". Вона закотила очі й гепнулась. Я заіржав і пішов. І нічого мені за це не зробили... Всі однакові, всі брешуть...
— Звідки в тебе такі розчарування? — казала Ада Юхимівна.— Ти як Байрон.
Вадим навіть трохи пишався, що він — як Байрон.
19
Одного літа Вадим жив у піонерському таборі, а Анфіса Максимівна лишалася в місті зі своїм садком, звідки багатьох дітей розібрали, повезли на дачу, і вона, можна сказати, відпочивала.
І враз несподівано приїхав до неї гість — замполіт. Той самий, який проводжав її з фронту, коли додому виїздила. Змінився, а впізнати можна.
— Здрастуй, Громова,— сказав замполіт бадьорим, військовим голосом.— Я до тебе в гості приїхав. Не проженеш?
— Та що ви, Василю Сергійовичу, як можна? Та я...
Замполіт підстаркуватий, але ще міцний, авторитетний. Зайшов у кімнату, все оглянув.
— Живеш як?
— Добре.
— Ну, молодчина. Так і живи. Хто в тебе народився? Син?
— Синок.
— Молодець, Громова. А я, знаєш, адресу твою зберіг, ну й заїхав глянути, як живеш, чи виконуєш свої зобов'язання.
Анфісі було і дивно, і моторошно, що приїхав до неї замполіт з ревізією. Зібрала на стіл, по пляшку збігала. Прийняла як годиться. Замполіт випив, засумував, розговорився. Розповів про себе. Він уже на пенсії. Живе одинаком. Дружина померла. Донька доросла, заміжня, чоловік прикордонник, заборонена зона. Міг би, звичайно, там прихилити голову, не прогнали б донька із зятем. Та ніби й рано йому себе в діди записувати. Хочеться ще попрацювати, користь, як мовиться, приносити. Тут, у Москві, проїздом від доньки. Ось прийшов до Анфіси глянути, як живе, колишнє згадати.