На одній лекції з теормеху (теоретичної механіки) поруч з Вадимом опинився мало знайомий йому товстий студент в окулярах, на прізвище Савельев, з дивним жіночим ім'ям Клавочка. У нього була неохайна гривка майже до самих окулярів, на жирних грудях сорочка з відірваними ґудзиками і в одному вусі — сережка. Він щось старанно малював у своєму зошиті. Вадим заглянув йому через плече: що він там малює? Виявилося, голих жінок. Вадим узагалі таких малюнків не любив, але ці здалися йому виконаними досить майстерно. Після лекцій вони вийшли разом. Вадим запитав:
— Ти що, художник?
І чекав у відповідь що-небудь на зразок відомого: "Так, від слова "худо". Але Клавочка сказав інше:
— Я ніхто.— І підморгнув круглим карим оком з-під тріснутого сКла.
— Ти жінками захоплюєшся?
— Нічим я не захоплююсь. Просто існую.
Це Вадиму сподобалося. Він також хотів би існувати, але в нього не виходило. Завжди виходило, що він комусь щось винен.
Так вони познайомилися. Полаяли професора теормеху і заодно сам предмет теормех, який невідомо для чого потрібен, тому що в житті такі абстракції не зустрічаються. Клавочка сказав, що взагалі науки не потрібні, а головне — мати інженерський нюх. Це також Вадиму сподобалося, виходило, що не такий уже він і поганий зі своєю недбалістю до наук, а нюх у нього був, він відчував його в грудях. Втім, він симпатіям погано піддавався (якщо людина йому подобалася, він насамперед підозрював її в корисливості). Він запитав у Савельєва, підпустивши шпильку.
— А чому тебе звуть Клавочкою, як жінку?
— Розумні батьки, інтелігенти в першому поколінні, шукали мені рідкісне, красиве ім'я і знайшли: Клавдій. Зробили послугу. Я спочатку переживав, хотів офіційно поміняти через газети: мовляв, такий-то Клавдій Савельєв міняє ім'я і прізвище на Геній Ганчірочкін. Але роздумав. Не варта справа заходу.
— Я взагалі ненавиджу гарні імена,— сказав Вадим, у якого теж було гарне ім'я, і весь жаль на матір у ньому сколихнувся, пішов колами.
Незабаром у Вадима з Клавочкою повелася дружба — не те щоб справжня дружба, а так, щось на зразок солідарності людей, від яких усі відцуралися. Споріднювала їх гостра відраза до математики і критичне ставлення до всього взагалі. Обидва зневажали інститут, науки, передовиків і кар'єристів, усіх і всяких вихователів і переви-хователів. Тільки виявлялося це в них по-різному: у Клавочки весело, а у Вадима трагічно. Клавочка блазнював, перекривляв професорів, виголошував довгі промови за комсомольських керівників, розвінчуючи лінощі і нехлюйство, кривлявся за спиною своїх вихователів (виховувати Клавочку вважалося найважчим громадським навантаженням), і все це безпечно, пурхаючи. Вадим так не міг. Він увесь закипав зсередини, коли його виховували. Головне, що він у чомусь їм усе-таки заздрив. Знову перед ним бовваніла завидна чиясь спільність, уміння увійти, влитися. Клавочка нікому не заздрив. Він був сибаритом. Він говорив:
— Я б хотів бути на коліщатках, і щоб завжди було з гори.
До кінця року обидва вони обросли хвостами. Десь попереду маячило відрахування. Клавочка не журився:
— Пам'ятаєш, як казав Ходжа Насреддін, коли за наказом шаха навчав віслюка читати? Щось та станеться: або шах здохне, або віслюк, або я сам. А до того часу...
А до того часу була молодість, була Москва із своїми колінчастими провулками, з прямими проспектами, із світлими вітринами, сповненими дорогими, недоступними речами. Були здорові ноги, вічне безгрошів'я, надії на щось невизначене, яке ось-ось прийде. Були вечірки у якихось малознайомих компаніях, де Клавочка, майстерно граючи на зубах, легкий на слово, незмінно був душею товариства. Були, нарешті, швидкі доторки до чужих ніжних пліч, поцілунки в колінчастих провулках, потім нечасті, завжди приголомшуючі зустрічі — крадучись, десь у нетрях комунальних квартир, за чиїмись дверима, за чиєюсь спиною, можливо, чоловіка. Жодної із цих жінок Вадим не кохав, але часом ходив цілий тиждень як п'яний від пережитої близькості.
Інститут остаточно відійшов, виродився. Десь там текло веселе і спільне студентське життя. Готувалися до екзаменів, писали шпаргалки, зубрили опір матеріалів і теормех, складали і перескладали, робили доповіді, співали в самодіяльному хорі... Цікавилися спортивними, шахматними рекордами... Скільки галасу було, коли один із студентів досяг першості країни із стрибків у воду! Студенти пишалися і раділи, хоча прекрасно знали, що чемпіон вважався ось уже четвертий рік на першому курсі і лише "заробляв очки". Всі це знали, але нікого це не турбувало, не брало за душу так, як Вадима. Здатність страждати через брехню він собі ставив як заслугу, як доблесть: значить, він був у чомусь вищим за інших, чуйнішим, совісливішим. Тільки чомусь ніхто, крім нього самого, цього не помічав...
Прийшла весна — із запахом листя, що розпускається, з гарячими долонями в колінчастих провулках... Звісно, ні Вадим, ні Клавочка весняної сесії не склали. Надії на те, що хто-небудь здохне — чи шах, чи осел, чи сам Насреддін,— не виправдалися, ніхто не здох, і Вадима з Клавочкою подали на відрахування. Клавочка, вірний собі, не сумував:
— Хто знає, може, це й на краще... Усе життя займатися справою, яка тобі не до душі... Це однаково що жити із жінкою, у якої тхне з рота.
— А яка справа тобі до душі? — запитав Вадим. Клавочка-подумав і відповів:
— По суті, я б хотів експлуатувати чужу працю. Оскільки за наших умов це неможливо, доведеться їхати на цілину.
От базікало! Клавочці було добре базікати: у нього не було матері. Старенький батько, відставний учитель, жив десь у провінції пенсіонером, він навряд чи й знав, де вчиться його синок. Інша справа — у Вадима. Від однієї думки, що доведеться про все розповісти матері, у нього зводило щелепи. Якнайшвидше, якнайгрубіше, аби все було закінчено! Він прийшов додому і сказав:
— Досить з мене, натанцювався я під твою дудку. Іду з інституту, їду на цілину.
Анфіса Максимівна так і прикипіла на місці. Не вірячи, дивилася на нього сірими світлими очима.
— Жартуєш, синку?
— Які там жарти! Ось уже й путівка в кишені.
Анфіса Максимівна сповзла із стільця на підлогу і намагалася обняти Вадимові ноги. Вона була огрядна і сміховинна. Вадим здригнувся від гострого жалю, але зразу ж його притлумив.