Сергій Петрович нічого певного не обіцяв, але вона їхала додому радісна, і навіть в автобусі якийсь дядько їй сказав:
— Щаслива у вас посмішка, дівчино!
Мабуть, п'яний. А все ж приємно...
Приїхала додому. У кімнаті темно: мабуть, Вадим кудись пішов. Вона увімкнула світло і побачила, що він не пішов, а лежить на ліжку, закинувши довгі ноги на бильце, а очі з ненавистю дивляться в стелю. У руці — погасла папіроса.
— Вадику, що з тобою? Хворий?
— Здоровий.
— А лежиш чого?
— Хочу й лежу. А що? Не можна полежати людині?
— Чому ж не можна? Стомився — роздягайся й спи.
— А я хочу так.
— Хто ж це лежить одягнутий? З ногами на покривалі, а матері прати. У мене руки також не казенні. Вранці з відром, увечері з ночвами...
— А хто тебе просить? Сам поперу.
— Знаю я, як ти переш. Папіроску в зуби, пих-пих — і пішов. А мати надривайся.
Вадим сів на ліжку й закричав:
— Не треба мені твого надривання! Зрозуміло? Припини своє надривання!
Він зіскочив і став на неї насуватися з таким безтямним лицем, що Анфіса Максимівна перелякалася. Вона вереснула й почала відступати, закриваючись руками, ніби від удару. Але Вадим не вдарив.
— Усе ти брешеш, ось і зараз брешеш, ніби я хотів бити! Дуже мені треба руки об тебе бруднити!
Він одягався судомно, не потрапляючи в рукави, нарешті потрапив, люто застебнувся і вискочив за двері.
— Вадиме, куди ти? Вадиме, вернись!
Але й слід його прохолов. Тільки хряпнули двері на сходи.
— Скандалісти,— голосно сказала Зикова в сусідній кімнаті.— Терпіти не буду, виселю через суд.
Анфіса Максимівна повалилася на ліжко. їй було однаково, що за стіною Панька Зикова. Хай собі пащекує. Анфіса Максимівна вдарила кулаком у стіну, закривавила кулак, подивилася на нього здивовано. Біль був приємним. Тоді вона з розмаху вдарила головою в ту саму стінку. У жменях у неї було власне волосся, вона з насолодою його рвала і вже не плакала, гарчала. Вона чула, як відривається кожне пасмо з головою разом, і думала, що це добре — без голови. У роті в неї опинилася ковдра — вона прикусила її зубами і рвала на шмаття, рвала. Потім вона відчула на голові легкий дзюркочучий дощик, щось холодне, і завмерла з ковдрою в зубах. Струмені дощу текли їй за комір.
— Анфісо Максимівно, люба, що з вами? — запитав голосок із жайворонковою треллю. Над нею стояла Ада Юхимівна в своєму папужому халатику, волосся накручене на бігуді, і поливала їй голову водою з тремтячої склянки.
— Ну, заспокойтеся, це просто у вас істеричний напад, це буває, у мене самої було. Це від переживань. Валер'янки випити, і все минеться.
Анфіса Максимівна випустила з зубів ковдру, підвела розкошлану голову і сказала:
— Спасибі. Я вже пила.
— Що?
— Валер'янку.
— Ну, тоді чогось іншого випийте. Важливо, щоб випити. У мене в аптечці салол з беладоною. Хочете?
— Давайте,— махнула рукою Анфіса Максимівна. Зараз їй було вже соромно, що вона так кричала. Даремно собі волю дала.
Ада Юхимівна побігла по ліки. У дверях з'явилася Ольга Іванівна, худа, з великими очима, на ходу підперізуючи халат.
— Анфісо Максимівно, роздягніться, давайте я вас покладу.
Вона стала роззувати Анфісу, та підгинала ногу, не давалася.
Впурхнула з ліками Ада Юхимівна:
— Ковтайте, запивайте.
"Отака я, всіх розколошкала",— думала Анфіса. У голові в неї щось дзвеніло, як комар. Вона змотувала з пальців довгі, русяві, мало посивілі пасма.
25
Цієї ночі Вадим додому не приходив, а другого дня з'явився — тихіший води, нижчий трави, сам запитав: "Чи не треба піти по хліб?" Відповіла: "Ні", і цілий тиждень його не було чутно й видно, тільки недокурків цілі гори. За цей тиждень в інституті повинні були вивісити списки. Анфіса Максимівна ходила туди кожного дня, але їй казали: "Рано". Нарешті вивісили. Вона прочитала всі аркушики — Громова В. Ф. не було. "Так я й знала, так і знала",— примовляла вона замерзлими губами, але все не вірилось. "Довідки в приймальній комісії",— сказав хтось за її спиною. Якимсь вітром понесло її в приймальну комісію. Там штовхалися заклопотані хлопці й дівчата, розстроєні батьки. Якась жінка, фарбована-пере-фарбована, голосно ридала, вимагаючи "поваги до батьків". Блідий, виснажений і, мабуть, уже вкрай роздратований голова махнув на неї рукою і вийшов. Черга загула. Секретарка намагалася встановити порядок, розіслати кого куди.
— Ви зрозумійте, Володимир Олександрович уже пішов, сьогодні прийбму не буде, зрозуміло? — Очі у секретарки були випуклі, як у риби тріски. Така вб'є — не скривиться.— А ви в якій справі? — запитала вона Анфісу. З тріскових очей дивилася канцелярська ворожість. Де, в яких кабінетах, в яких приймальнях не доводиться бачити її?
— Син у мене, Громов Вадим. Вадим Федорович.
— Дивіться внизу в списках.
— Там немає.
— Нема — значить, нема. Значить, не прийнятий. Ясно?
— Ясно.— Анфіса продовжувала стояти.
— А що, ваш син хворий, сам не може прийти? Чи він з дитячого садочка?
— А ви не переживайте,— сказала інша дівчина, собою непримітненька.— Цього року не потрапив, у наступному приймуть.
— Біда з цими матерями,— зітхнула перша.—
Ніякої дисципліни. Ходять і ходять. Однаково ніякої від цього користі немає.
— Почекай, Алко,— сказала непримітненька,— може, він у додатковому списку...— І прикусила губу, бачачи по обличчю секретарки, що даремно бовкнула.
— А* є додатковий? — затремтіла Анфіса.
— Ще не затверджений,— сказала Алла.— А тебе хто за язик тяг? — повернулася вона до непримітної.
— Дівчата, любі,— заблагала Анфіса Максимівна,— дайте хоч оком глянути...
І випросила-таки. І там власними очима побачила, буква до букви: "Громов В. Ф."
Ну, тепер можна й помирати. У крайньому випадку Вадим сам проб'ється.
Переповнена вдячністю, себе не пам'ятаючи від щастя, Анфіса вийшла. Ноги несли її як пушинку. Куди повнота ділася, задишка? Біля під'їзду інституту телефон-автомат. Вона зайшла в кабіну і набрала номер декана Сергія Петровича.
— Ви мені пробачте, Громова турбує, Анфіса Максимівна. Пам'ятаєте, я у вас була?
— Пригадую,— сказав голос Сергія Петровича з деяким сумнівом.— Чим можу служити?
— Прийняли Вадима.
— А, дуже радий.
— Я вам подякувати хотіла. Так уже вдячна, так...