Моя подруга поїхала, і я лишилася зовсім самотня. Ні рідних (всі померли), ні товаришів по роботі (всі роз'їхалися), ні навіть сусідів по будинку (будинок зруйнований, і на його місці розбили сквер). Раніше підтримували турботи: свої турботи про когось і чиїсь турботи про тебе. Слово "безтурботний" звичайно супроводжує уявлення про щастя. А насправді до чого ж незатишне, неприкаяне життя без турбот! Минуло багато часу, поки я до нього призвичаїлася. Спочатку я навіть не могла готувати їжу: мені здавалося диким годувати саму себе.
Гроші, які мені лишила моя подруга, закінчувалися. Пора було влаштовуватися на роботу. Про колишню професію, звичайно, і думати було нічого — з цим я змирилася покірно, хто знає, можливо, з таємною радістю, що більше не треба мордувати себе відсутністю таланту... Мені було однаково, де працювати, але що я могла, що вміла? До фізичної роботи я була не придатна. До розумової? Також більше всього, що ні...
— Яка у вас освіта? — питали мене.
— Консерваторія... — відповідала я, соромлячись.— По класу рояля.
— Грати зможете?
— Ні.
— Що ж з вами робити, товаришу? Подумаємо. Заходьте ще.
Вони думали, а я заходила ще й ще, проте роботи не було. Я була як прохачка, яка клянчить на бідність. Після відмови (а це завжди була відмова, хоча й відкладена) я тремтячими руками збирала свої речі: торбинку з хлібом чи картоплею, сукувату палку-костур, сумочку з довідками, що були мені замість документів. Часто довідки падали на підлогу, я їх збирала, страждаючи від власного каліцтва і жалісливості оточуючих, яка інколи проявлялася в тому, що вони починали сидячи метушитись і рухати руками. Потім я закутувалася шаллю і йшла не оглядаючись, боячись, щоб мені не запропонували грошей за жебрацький погляд.
Так минуло кілька місяців. Я почала вже втрачати надію, коли враз мені запропонували роботу! Так, справжню роботу, музичним вихователем у Будинок дитини.
— А що таке Будинок дитини?
Мені пояснили: на зразок дитячого будинку, тільки для найменших, від народження до трьох років. Кажучи популярно, ніби ясла.
"Популярно говорив" мій роботодавець, інспектор з художнього виховання, кремезний чолов'яга, рудий до неможливості, з рудим волоссям у ніздрях. У нього справ було вище голови, на столі сотні папірців і різні діркопробивачі. Розмовляючи зі мною, він ритмічно постукував олівцем.
— Ну як? Все зрозуміло?
Я вагалася. Пропозиція злякала мене, сколихнула всю безодню моєї невпевненості в собі. Нічого я не знаю, не вмію. Все ж це була робота, а працювати було необхідно, щоб жити. А жити треба було обов'язково, невідомо для чого, але треба! Ніколи ще я не була така жадібна на життя. Мене радував, мене пристрасно цікавив світ з усіма своїми подробицями: ліловим асфальтом вулиць, швидкими димами в небі, зеленою минулорічною травою, яка лізла з-під брудного снігу грубим символом безсмертя... А живі істоти: коти, голуби, діти зі своєю зайнятістю і таємницею! Не слід це розуміти так, ніби я забула своє горе. Ні, горе було в мені, горе було святе, але життя приваблювало мене без міри...
Олівець стукнув досить рішуче.
— Чекаю відповіді. Влаштовує це вас, товаришко Флерова?
Стук означав: не затримуй. Навіть він, цей рудий, був мені цікавий.
— Влаштовує, але... боюсь, не справлюся.
— Дурниці! "Чижик-пижик, де ти був?"—проспівав він фальцетом.— Ну як? Зіграєте "Чижика?"
Я поглянула на руки, поворушила пальцями. Пальці рухалися.
— Мабуть, зіграю.
— Тоді все. Даємо направлення в Будинок дитини. А ви не тушуйтесь. Веселіше, веселіше, ма-машо!
Здається, вперше в житті мене назвали мамашею, а було мені тоді неповних сорок років. Потім називали по-всякому — і мамашею, і бабкою, і бабусею. Навіть бабою-ягою. Ходила я з палич-кою-ключкою, спина зігнута, хлопчаки бігали за мною і кричали:
— Баба-яга, кістяна нога! До всього звикаєш.
2
Будинок дитини, куди мене направили, містився в окраїнному провулку, одному з тих, де Москва перестає бути Москвою, де проступає з її обрисів глибока, глуха провінція. Там стоять, розвісивши віти, старі дуплисті дерева, під ними туляться перекошені плямисті будиночки, сіро-лілові, як усяка обвітрена, обмита дощами деревина. На вікнах будиночків даниною часу де-не-де збереглися хрестовидні паперові наклейки — наївний засіб, за допомогою якого ніби зберігається скло під час нальотів,— ними так захоплювалися на початку війни. Тепер же був початок весни — слабкий, сонячний початок; пахло землею, мокрими гілками, майбутнім. Я йшла провулком, спираючись на свою ключку, і мене радувало, як гнучко і вільно йшла від колонки жінка з відрами, як плавно погойдуєтьс§ на її плечі коромисло, гублячи світлі вагомі краплини. На деревах суцільним кагалом гаркаво горлали якісь птахи, мабуть, граки. Бідна весняна чарівність будиночків, паперових хрестів, грачиних гнізд зворушувала надією, обіцянкою жити. Радіорупор на розі передавав щось бадьоре про становище на фронтах; під ним стояв, задерши голову, старий в обтріпаних валянках, і його борода просвічувалася сонцем.
Будинок дитини, в кінці провулка, за високим парканом, також увесь насторожився в чеканні життя. В саду між підталих, почорнілих, ніздрюватих снігів парами ходили по доріжках під наглядом виховательки дуже маленькі, дуже тихі діти. Вони були однаково скромно і бідно вдягнені в казенні ватнички. Будинок був кам'яний, двоповерховий, у кільці терас, суцільно затканих плющем, голим, засохлим за зиму, але жадібно прагнучим до життя. Коли я підходила до будинку, мене вразив тихий хор маленьких плачучих голосів, що линув із одного крила крізь розчинені кватирки. Жінка в білому халаті з відерцем у руці вийшла з будинку. Я запитала:
— Що це? — маючи на увазі тихий хор.
— Грудні плачуть,— відповіла вона.— Але це так говориться,— грудні, а де їхні груди? Матерів немає — хто загинув, хто кинув. Наші всі на штучному годуванні, на сумішах ростуть. Рахіт замучив, але нічого, боремося. А вам що треба, мамашо?
У неї було ніжне, повне, жовтооке обличчя, злегка відтінене пушком біля випуклих губ.
— Мені завідуючу,— сказала я,— мене, знаєте, направили сюди на роботу.