— Як тобі не соромно, Вадиме? Це вона-то бреше? Вона тобі й небо прихилить, більше за життя любить.
— Все бреше. Все несправжнє. Мені картоплю — на вершковому маслі, собі — на олії. Сама бідна, а приховує, щоб думали: багата.
— Вадиме, звідки в тебе такі слова: "бідна", "багата"? Немає в нас ні багатих, ні бідних, просто одним трохи легше, іншим важче, і все.
— А Колька Лохмаков бутерброд з сьомгою приніс, надкусив і викинув— Скажете, не багатий? І в школі вчителька бреше. Всі брешуть.
У цьому "всі брешуть" він крутився як зачарований. Присвоївши цю немудру ідею, він уже вважав себе вищим за інших. Про Анфісу говорив з презирством, нічого їй не прощав, усе закарбовував: і сварку з Капою, і сльози, і те, що підлогу миє за гроші, а головне, що бреше. Доводити помилковість його переконання було даремною справою, він від цього шкарубнув ще більше. Раз він сказав із інтонацією покійного Федора, яка перелякала мене:
— Душить вона мене...
Батька він згадував не дуже часто, але видно було, що пам'ятає, любить. І як у звіринець ходили, і як виточив йому Федір гарматку, закладеш туди горошину — стріляє.
А одного разу Вадим сказав надто по-доросло-му, по-комунальному:
— Ви її захищаєте, а я знаю. Батька через неї зарізало. Йому жити хотілося, а вона не давала. Ось і пив.
— Що за гидота, Вадиме? Хто це тобі сказав?
— Ніхто не сказав. Я сам.
Ой, мені б не сперечатися з ним, мені б спробувати його зрозуміти...
Ніколи не забуду того дня, коли Вадим дізнався, що Федір йому не батько. Підслухав розмову між Капою і Адою Юхимівною. Прибіг до мене блідий, тремтячий, на лобі крапельки поту. Вчепився мені в руку, як маленький:
— Що вони кажуть? Що вони там кажуть?! Вони кажуть, що тато мені не батько!
Я мовчала. Хотіла сказати "брешуть", але не насмілилась.
Вадим заридав вголос:
— А, мовчите! Значить, правда!
Я стояла над ним, не знаючи, чим його заспокоїти. Вадим ридав розпачливо, перекидаючи голову туди і сюди, під час кожного руху на горлі здригався тоненький борлачок. Шаленство його горя мене вразило. Я для чогось намагалася відкрити йому лице, відвести вбік міцно стиснуті пальці. Коли мені це вдалося, він укусив мене за руку. Боже мій, я йому не допомогла, я до нього не пробилася. Я піднесла вкушену руку до губів... Він підхопився лютий, кинувся в двері:
— Ніколи до вас не прийду, так і знайте! Пізно увечері прийшла Анфіса, плакала:
— Які злі люди! Навіщо треба було дитину бентежити? Жили собі й жили...
— Вони не навмисне. Він випадково почув.
— Ні, навмисне! Капа давно на мене зуб точить. У мене син, а в неї помер. І ваша Ада також злидня відома. Заздрить мені, що в мене син, ось і змовилися сина відібрати...
— Не так це, Анфісо Максимівно, навіщо на людей наговорювати?
— А, так ви за них? Вони злочинство сотворили, а ви виправдовуєте? Добре ж! Так і будемо знати: вони вам дорожчі від мене.
Перестала плакати, пішла. На цей раз замкнулася надовго. Проходячи на кухні мимо мене з Ка-поюг відверталася. Відмовилася за мене чергувати. Тепер під час мого чергування мила підлогу Капа, а Анфіса в ці дні ставала як навіжена, ногою штовхала відро... Якось я за звичкою повісила білизну на її шворку. Приходжу — зірвана, лежить на столі, а стіл брудний.
— Ну, це вже, знаєте... — сказала я, налила води і стала прати тремтячими руками.
— Вішай на мою, не соромся,— сказала Капа.— Мені шворки не жаль.
Я й повісила. Що тут було!
Словом, кипіли комунальні пристрасті. Я страждала, і Анфіса страждала. Я була права, і вона права.
Десь у цих складностях я втратила з поля зору Вадима. Він до мене не заходив, а коли зустрічав мене в коридорі, опускав голову і насуплювався. Я перед ним не запобігала — з гордості. Проклята дурепа! Найшла перед ким гордитися — перед дитиною! Не пробачу цього собі во віки віків! Тому що якраз тоді я втратила Вадима. Анфіса поволі, не скоро, повернулася, а Вадим — ні.
Бідний, як йому, мабуть, хотілося відвести душу, якщо він став ходити до Ади Юхимівни! Перший раз, коли я це виявила, ревнощі так мене і вдарили. Кімната Ади поруч з моєю. Одного разу я почула її картавий щебіт, русалчин сміх. Ясно, що в неї хтось був. Мужчина?.. Ні, я зрозуміла, що в неї Вадим. Він щось їй говорив гаряче, вибухово, я впізнала його голос, слова "всі брешуть"... А вона сміялася. Вона з ним не сперечалася, вона сміялася. Я вдарила кулаком по підвіконню й не помітила, що розбила руку. Це нерозумно: руки мені треба берегти.
З того часу Вадим почав ходити до Ади, а мене став уникати. Можливо, соромився свого спалаху, не знав, як його загладити? А скоріш усього, в цей важкий час якраз Ада була потрібна йому, не я. Я була надто важка, серйозна, інстинктом його тягло до неї. Адже собака також знає, яку їй їсти траву...
18
Того вечора Вадим був у Ади чи не вперше. Він постукав у двері.
— Хто там? А втім, заходьте, я вже одягнута. Вадим увійшов:
— Можна?
— Звичайно, що за питання. Все можна. Сідай, я зараз закінчу.
Ада Юхимівна перед дзеркалом наносила на обличчя останні штрихи. Закінчила, повернулася до Вадима:
— Чи правда, я пікантна?
— Яв цьому не розуміюсь.
— Треба розумітись на красі. Краса — це стрижень духовного життя.
Вадимові про стрижень сподобалося.
А кімната в Ади Юхимівни цікава, як іграшка. Фіранки смішні, із зайчиками, як у дитячому садку. В кутку, на тахті, розкинула руки величезна лялька.
— Це Аліса,— сказала Ада Юхимівна.— Познайомся з моєю донькою Алісою.
— Для чого у вас лялька? — запитав Вадим.
— Залицяльники подарували. Закордонна, очі заплющує, говорить. Ось візьми.
Вадим спробував, і правда: заплющує очі, розплющує і животом говорить ніби "мама", не понашому. Вадим погрався лялькою не без задоволення, але швидко опам'ятався.
— Навіщо вам лялька, ви ж доросла?
— Дорослому також треба погратися. Що наше життя? Гра.
Останні слова вона проспівала, закотивши очки.
Вадиму це також сподобалося. Правильно, що життя — гра. Гра — це майже брехня, тільки весело.
Поговорили про різне: про школу, про оцінки, про кота Барса, якого Вадим знову прив'язав за хвіст до дверей вбиральні. Людина заходить, а кіт реве. Ада реготала, жмурила очі-луночки: