Усе це він сказав схвильовано, швидко, а тоді, майже не переводячи духу, відразу додав:
— Звичайно, ви можете заперечити, ідо нам усім велося непогано, за винятком тих дев'яти, які збожеволіли, померли своєю смертю чи відібрали собі життя. І що концернові недешево коштувало задоволення фінансувати журнал, який ніколи не побачив світу. Але гроші для них — однаково, що полова, адже вони мають спритних адвокатів, які складають їм фінансові декларації і водночас працюють у податковому управлінні...
Він замовк і якось дивно пригас.
— Перепрошую, що я вдався до таких аргументів. Ну певне ж, я признаюся. Врешті, ви знали від самого початку, що я признаюся. Але, по-перше, я хотів перед тим розважити душу, а по-друге, зробити невеличкий експеримент: скільки я зумію викручуватися, не признаючись.
Він знов засміявся і мимохідь зауважив:
— Я не маю хисту брехати.
— Поясніть, навіщо ви так зробили.
— Коли мені пощастило вирватися звідти, я поклав собі за мету принаймні хоч привернути до цієї справи чиюсь увагу. Але скоро збагнув, що годі й сподіватися написати й опублікувати десь бодай рядок. Тоді я вирішив, що в нас ще могла зберегтися здатність якось реагувати на прояви жорстокості і сенсаційні події. Тому й послав листа. Я, звичайно, помилився. Того самого дня мені пощастило одержати дозвіл на відвідини одного мого колишнього співробітника, що сидить у божевільні якраз навпроти концерну. Я стояв і дивився, як поліція перепинила рух на вулиці, як прибули пожежні машини і як із будинку виходили люди. Але про подію ніде не надруковано жодного слова, вже не кажучи про якесь пояснення.
— Ви готові підтвердити свої слова при свідках? І підписати протокол?
— Авжеж,— неуважно сказав господар.— До речі, якщо вам потрібні речові докази, то їх легко дістати. Вони тут, у мене.
Єнсен кивнув головою. Господар підвівся і підійшов до однієї полиці.
— Ось вам доказ. Це число журналу, що ніколи не побачило світу. Останнє з приготованих за мене.
Журнал був чудово оформлений. Єнсен заходився його гортати.
— Хоч усе те зломило нас, але ми не були ще такі беззубі, щоб вони зважилися нас відпустити. Ми зачіпали геть усі питання. Не рахувалися з жодним табу.
Зміст журналу приголомшив Єнсена, хоч обличчя його так само нічого не промовляло. Він натрапив на розгортку, [112] присвячену фізіологічному аспектові питання: чому спадає дітонароджуваність і росте імпотенція. Обабіч тексту вміщені були дві великі фотографії голих жінок, що уособлювали два різні типи. Одна нагадувала знімок з заклеєного конверта, що його Єнсен знайшов у столі головного редактора. Вона була струнка, але не худа, з вузькими клубами й поголеним лоном. У другій він упізнав свою знайому номер чотири — дівчину, в помешканні якої добу тому прихилився був до одвірка і навіть випив склянку води. Вона стояла рівно, просто опустивши руки й трохи розвівши ноги. В неї були широкі клуби й опуклий живіт. Буйний заріст покривав увесь низ.
— Це зовсім недавній знімок,— пояснив господар.— Ми довго шукали, поки знайшли те, що треба. Такий тип тепер трапляється ще рідше, ніж колись.
Єнсен ще трохи погортав журнал, тоді відклав його і поглянув на годинник: 21.06.
— Приготуйте свої туалетні речі й ходімо зі мною,— сказав він.
Чоловік в окулярах мовчки кивнув головою.
У машині вони знов почали розмову.
— Я мушу вам сказати ще про одне.
— Про що?
— Завтра вранці в той самий час вони мають отримати такого самого листа Я оце якраз ходив його вкидати, як ви приїхали.
— Навіщо?
•— Так легко я не піддамся. Боюся тільки, що цього разу вони взагалі не звернуть на нього уваги.
— Що ви знаєте про підривну справу?
— Менше, як головний директор видавництва про Ге-геля.
— Тобто?
— Тобто зовсім нічого. Я навіть не служив у війську. Вже тоді був пацифіст. Якби я мав під рукою цілий військовий склад, то й тоді не зумів би зробити чогось такого, що могло б вибухнути. Ви мені вірите?
— Так.
На півдорозі до шістнадцятої дільниці Єнсен запитав:
— А вам ніколи не спадало на думку справді висадити в повітря будівлю?
Арештований відповів, аж як вони звернули на подвір'я дільниці.
— Так, спадало. Якби я вмів змайструвати бомбу і якби був певний, що жодна людина не постраждає, то, може б, і висадив її в повітря. А тепер це, так би мовити, чисто символічна бомба.
Коли машина зупинилася, чоловік промимрив, мабуть сам до себе.
— У кожному разі я все виклав. І кому? Поліцаєві. Він обернувся до свого супутника й спитав:
— Суд, певне, буде закритий?
— Цього я не знаю,-— відповів Є не єн.
Він натиснув кнопку на щитку, вимикаючи магнітофон, виліз з машини, обійшов її навколо й відчинив дверці з другого боку. Тоді повів арештованого на реєстрацію, а сам піднявся до свого кабінету й зателефонував начальникові патруля.
— Адресу записали?
— Так.
— Візьміть іще двох людей і їдьте туди. Зберіть усі речові докази, які тільки зможете знайти. Справа негайна.
— Ясно.
— І ще одне.
— Слухаю.
— Пошліть слідчого в ізолятор. Нехай запише свідчення.
— Ясно.
Єнсен глянув на годинника Було тридцять п'ять на десяту. До півночі лишалося ще дві години й двадцять п'ять хвилин.
26
— Єнсене! Де ви знов ділися?
— Закінчував слідство.
— Я шукаю вас уже два дні. Ситуація несподівано змінилася.
Єнсен промовчав.
— До речі, що означають ваші слова: "закінчував слідство"?
— Що я затримав винного.
У трубці почувся важкий віддих начальника поліції.
— І він признався?
— Так.
— І є докази?
— Так.
Начальник поліції, мабуть, замислився.
— Єнсене, треба негайно повідомити шефа концерну.
— Так.
От і повідомте. Думаю, вам годилося б самому сказати йому цю новину. [114]
— Розумію.
— Мабуть, воно й краще, що я не зміг із вами раніше зв'язатися.
— Не розумію.
— Учора керівники концерну зв'язалися зі мною. Через міністра. Заявили, що, мовляв, найкраще припинити слідство. І що вони навіть ладні забрати свій позов назад.
— Чому?
— Здається, тому, що вони вважали, ніби слідство зайшло в безвихідь. І тому, що ваші методи видаються їм обтяжливими. Ви начебто шукали навмання і тільки даремне турбували невинних людей, до того ж вельми поважних громадян, що посідають високе становище в суспільстві.