На нього дедалі дужче налягала втома, кілька разів темніло в очах, наче він мав зомліти. Єнсен знав, що то з голоду, тому спинився коло кав'ярні-автомата й купив кухлик окропу, пакуночок бульйонового порошку і плитку сиру.
Очікуючи, поки порошок розчиниться в окропі, він вийняв нотатника й вивів на чистій сторінці: "Номер, 7, журналіст, неодружений, 58 років, пішов за власним бажанням".
Хоч Єнсен навіть не дочекався, поки бульйон прочахне, було вже пів на шосту, як він вернувся до машини, а поки дістався до західного району, почало смеркати.
До терміну лишилося рівно шість годин.
25
Вулиця була вузька й погано освітлена Обабіч росли дерева, а за ними видніли дво— й триповерхові будинки. Звідси було недалеко до центру. Цю частину міста забудовували приблизно сорок років тому, й селилися тут здебільшого [99] державні службовці, що, мабуть, і врятувало її від суцільних стандартних забудов, яких з'явилося чимало у зв'язку ; ліквідацією житлової кризи.
Єнсен поставив машину, виліз із неї, перейшов вулицю й подзвонив. У вікнах не світилося, і на дзвінок ніхто не відчинив.
Тоді Єнсен вернувся назад, сів у машину й узявся вивчати список та свої нотатки. Потім сховав папери, глянув на годинника, вимкнув світло й почав терпляче чекати.
Хвилин за п'ятнадцять з протилежного боку надійшов невисокий чоловік у велюровому капелюсі й сірому пальті. Він відімкнув двері й зайшов до будинку. Єнсен почекав, поки за жалюзі з'явиться світло. Тоді знов подався до дверей і подзвонив.
Господар відчинив зразу. Він був скромно, чисто вбраний і на вигляд здавався молодшим за свої роки. Обличчя в нього було худорляве, очі за скельцями окулярів дивилися запитливо, але привітно.
Єнсен показав свій службовий знак.
— Я Єнсен, комісар шістнадцятої дільниці. Веду слідство в справі, що стосується вашої колишньої посади й місця роботи.
— Прошу, заходьте,— сказав господар і відступив убік. Кімната була простора Дві її стіни займали полиці з j
книжками, журналами й газетами. Біля вікна стояв письмовий стіл з телефоном і друкарською машинкою, а посеред кімнати — круглий низенький столик і коло нього три крісла. Освітлювали кімнату пересувна лампа над столом і великий плафон над столиком.
Тієї миті, коли Єнсен переступив поріг кімнати, господар ніби перемінився, рухи і погляд його стали якісь інші. Здавалося, що він виконує якусь давно завчену роль.
— Прошу, сідайте.
Єнсен сів і вийняв нотатника й ручку.
— Чим я можу стати вам у пригоді?
— Мені треба дещо з'ясувати.
— Я, звичайно, до ваших послуг. Якщо тільки зможу відповісти на ваші запитання.
— Коли ви пішли з роботи?
— Торік. Приблизно в кінці жовтня.
— Ви довго працювали в концерні?
— Порівняно довго. Докладніше — п'ятнадцять років і чотири місяці.
— Чому ви пішли?
— Скажімо інакше: чому я вернувся до приватного [100] життя. Я залишив видавництво з власного бажання, попередивши про це узвичаєним способом.
Господар тримався очікувально, голос у нього був негучний і мелодійний.
— Може, ви щось випили б? Наприклад, склянку чаю, абощо?
Єнсен похитав головою.
— Де ви тепер працюєте?
— Я людина забезпечена, отже мені не обов'язково працювати на прожиток.
— А що ви робите?
— Майже весь час читаю.
Єнсен озирнувся навколо. Кімната просто вражала своїм ладом. Хоч у ній було багато книжок, журналів і різних паперів, усе, здавалося, мало своє, добре продумане й педантично визначене місце.
— Коли ви йшли звідти, вам вручили диплом чи, інакше сказати, прощального листа?
— Аякже, вручили.
— Він у вас?
— Мабуть. Хочете поглянути?
Єнсен не відповів. Кілька хвилин він нерухомо сидів, не дивлячись на господаря. А тоді спитав:
— Ви признаєтеся, що анонімно послали погрозливого листа керівникам концерну?
— І коли це мало статися9
— Приблизно такої самої пори тиждень тому. Господар підсунув штани і переплів ноги. Він сперся лівим ліктем на бильце крісла, вказівним пальцем злегенька провів по спідній губі і спокійно відповів:
— Ні, не признаюсь.
Комісар Єнсен розтулив був рота й хотів щось сказати, але передумав. Натомість глянув на годинника. 19.11.
— Гадаю, що я не перший, з ким ви про це розмовляєте. Скількох ви вже... вже допитали?
Господар нараз пожвавішав.
— З десяток,— відповів Єнсен.
— І всі — працівники видавництва?
— Так.
— Ох, уявляю собі, скільки ви наслухалися анекдотів і всіляких пікантних побрехеньок. Може, розповісте? На-піввизнань, давніх порахунків, натяків. І перекручень.
Єнсен нічого не сказав.
Весь Дім аж клекотить усім тим, так мені здавалося,— сказав господар і задумливо додав: — Але, певне, скрізь таке робиться. [101]
— Які ви завдання виконували в концерні?
— Я працював у відділі культури. Весь час виконував ті самі завдання, як ви висловилися.
— Ви мали змогу пізнати загальну структуру й діяльність видавництва?
— До певної міри так. Чи ви маєте на гадці щось особливе?
— Ви чули щось про тридцять перший відділ?
— Чув.
— Знаєте, що він робить?
— Ще б пак. Я працював там п'ятнадцять років і чотири місяці.
На хвилю запала мовчанка Тоді Єнсен спитав, наче мимохідь:
— Ви признаєтеся, що анонімно послали погрозливого листа керівникам концерну?
Господар пропустив питання повз вуха.
— Тридцять перший відділ, або, як вони ще його називають, спеціальний відділ,— найважливіший у цілому видавництві.
— Я вже чув про це. А що він робить?
— Нічого,— відповів господар.— Анічогісінько.
— Поясніть.
Господар підвівся і взяв зі столу аркуш паперу та кулькову ручку, не порушивши ладу на ньому. Потім знов сів, прилаштував аркуш так, що його край збігся з рискою візерунка на скатертині, а зверху, вздовж коротшого боку, поклав ручку. Тоді пильно подивився на відвідувача.
— Гаразд, я поясню.
Єнсен глянув на годинника 19.29. У нього лишилося всього чотири з половиною години.
— Ви поспішаєте?
— Так. Дуже поспішаю.
— Я спробую пояснити якнайкоротше. Отже, вас цікавить, що робить спеціальний відділ.
— Так.
— Я вже вам дав вичерпну відповідь: нічого. І що більше я розвиватиму її, то вона ставатиме, на жаль, не така вичерпна. Розумієте?
— Ні.
— Певне, що ні. Але сподіваюся, що зрозумієте. Бо якщо не зрозумієте, то ризикуєте зайти в безвихідь.