чарівну каблучку...
— Перепрошую, я мушу на хвилинку тебе залишити. Щось таки з місяцем негаразд!
І ще раз Синій Леопард покинув кохану жінку, щоб урятувати всесвіт від цілковитого знищення. То все були витівки проклятих крисмопомпів..."
Єнсен упізнав ті постаті. Вчора він бачив такі самі в одному з журналів, які він переглядав. [38]
Перед столом на стіні висіло приколоте кнопками й написане за трафаретом оголошення. Єнсен прочитав:
"За останній квартал наші наклади збільшилися на двадцять шість відсотків. Журнал задовольняє життєві потреби і ставить перед собою великі завдання. Перші позиції здобуто. Тепер ми боремося за остаточну перемогу!
Головний редактор".
Комісар Єнсен востаннє глянув на ілюстрації, вимкнув світло й зачинив за собою двері.
Він спустився на вісім поверхів нижче й опинився у відділі більших журналів. Тепер він чітко й через рівні проміжки чув ходу того, хто йшов за ним назирці. Отже, це питання було розв'язане остаточно, і Єнсен міг більше не думати про нього.
Він відчинив кілька дверей поспіль і щоразу опинявся в таких самих бетонових камерах, як на тридцятому поверсі. На столах лежали зображення членів королівської родини, кумирів публіки, дітей, собак та кішок, а також статті — або не до кінця перекладені, або недописані. Над декотрими з них хтось попрацював з червоним олівцем.
Він прочитав кілька статей і помітив, що викреслювали, як правило, цілком помірковані критичні зауваження та різні оригінальні міркування. Статті були присвячені популярним закордонним артистам.
Кабінет головного редактора був трохи більший. На підлозі лежав рудий килим, а меблі з крицевих трубок були обтягнуті білою матерією. На столі, крім того, що Єнсен уже бачив на інших столах, був іще гучномовець, два білі телефони, ясно-сіра платівка, щоб зручно було писати, й фотокартка в металевій оправі. Фотокартка, певне, зображала самого головного редактора — худорлявого літнього чоловіка з заклопотаним обличчям, собачою відданістю в очах і виплеканими вусами.
Комісар Єнсен сів до столу. Коли він кашлянув, кімнатою пішла луна І взагалі, вона видавалася холодною, порожньою і більшою, ніж була насправді. Ні книжок, ні журналів у ній не було, тільки на білій стіні навпроти столу висіла велика кольорова фотографія в рамці — чільний бік Дому, знятий у вечірньому освітленні.
Єнсен висунув кілька шухляд, але не знайшов у них нічого цікавого. В одній лежав брунатний, вдруге заклеєний конверт із написом: "Особисто". В ньому були кольорові фотокартки й стяжка паперу з надрукованим текстом:
"Спеціальний випуск міжнародної фотослужби видавництва за пільгову ціну для керівних службовців". [39]
На фотокартках були зображені голі жінки з великими гострими грудьми.
Єнсен старанно заклеїв конверта й поклав назад у шухляду. Офіційного закону, що забороняв би розповсюджувати такі фотокартки, не було, але після недавнього буйного розквіту порнографічна продукція майже зникла з внутрішнього ринку. Деякі кола пов'язували зменшення попиту на неї з катастрофічним спадом дітонародження.
Єнсен підняв ясно-сіру платівку і знайшов під нею закритий циркуляр видавничого директора. В ньому стояло:
"Репортаж про весілля в королівському палаці принцеси й керівника Центрального об'єднання профспілок нікчемний. Багато значних і близьких до видавництва осіб названо тільки побіжно. Згадка про те, що брат нареченої замолоду був щирий республіканець, справляє неприємне враження, так само як і "гумористичне" зауваження, що керівник Центрального об'єднання профспілок міг би стати королем. Крім того, як фахівцеві мені не подобається незграбніш стиль репортажу. Зайве було вміщувати кореспонденцію у восьмому номері. Твердження, що крива самогубств у нашій країні пішла вниз, може привести до тривожних висновків, що раніше їх було багато. Чи треба після всього цього нагадувати, що наклад журналу не збільшується відповідно до приписів видавництва?"
Із примітки збоку можна було зробити висновок, що той циркуляр розіслано кільком керівним особам.
Коли Єнсен знову вийшов у коридор, за одними із зачинених дверей йому вчулося неголосне хропіння.
Він вийняв ключа, відчинив двері й зайшов до кімнати. Там не світилося, але в тьмяному відблиску, що падав знадвору, він побачив на стільці коло столу згорбленого чоловіка. Єнсен зачинив за собою двері і ввімкнув світло. Кімната виявилася такою самою, як і всі: бетонові стіни й металева рама вікна. В ній стояла задуха, було накурено і прикро тхнуло горілкою та блювотинням.
Чоловікові коло столу було років п'ятдесят. Він був високий, але вже трохи почав огрядніти. На ньому були тільки піджак, біла сорочка, краватка, черевички й шкарпетки. Штани його лежали на столі — він, мабуть, хотів зняти з них якісь плями,— а підштанки сохли на радіаторі. Він сидів, упершись підборіддям у груди, і обличчя в нього було червоне, аж пашіло. На столі стояв пластмасовий кухлик і недопита пляшка з-під горілки, а на підлозі, між ногами,— алюмінієва скринька на сміття. [40]
Чоловік здригнувся від різкого світла й витріщив на прибульця блакитні очі, з червоними жилками.
— Журналістика померла,— сказав вік.— Я мертвий. Усе мертве.
Він наосліп пошукав пляшку на столі.
— Ось я сиджу тут... у цій диявольській кухні. Неграмотні невігласи верховодять і збиткуються наді мною. Мною! Рік у рік...
Він намацав пляшку й вилив решту з неї в кухлик.
— Найбільша кухня в світі,— повів далі він.— Триста п'ятдесят тисяч пайок на тиждень. Юшки "Брехня", гарантованого несмаку. Рік у рік.
Він весь тіпався і мусив тримати кухлика обіруч, щоб донести його до вуст.
— Але тепер уже годі.— Він узяв зі столу листа й помахав ним.— Прочитайте самі. Подивіться на фінал.
Комісар Єнсен узяв листа. Він був від головного редактора:
"Твій репортаж про весілля в королівському палаці некомпетентний, погано написаний і повний помилок. А кореспонденція про самогубства у восьмому номері — скандальний ляп. Я змушений подати на тебе рапорт".
— Звісно, він сам усе те читав, підписуючи до складання. І кореспонденцію також. Але я нікому не скажу про це. Сердега боїться за свою шкуру.— Раптом чоловік зацікавлено глянув на Єнсена.— А ви хто? Новий директор, еге ж? Нічого, впораєтесь, голубе. Тут наймити просто від плуга сидять за головних редакторів. І, певна річ, підтоптані повії, яких хтось захотів спекатися й прилаштував сюди.