Вона звеліла провести себе без затримки до намету цариці.
Несподівана зустріч у цій далекій країні, дивовижні речі, про які вони довідалися одна від одної, – усе це надало їхньому побаченню певної принадності, й вони забули, що ніколи не любили одна одної. Вони зустрілися з радістю. Замість справжньої ніжності виникла солодка омана; вони обійнялися, плачучи, і між ними утворилася навіть повна сердечність і одвертість, бо побачення відбулося не в палаці.
Альдея впізнала фенікса й служницю Ірлю. Своїй сестрі вона подарувала соболеві хутра, а та їй діаманти.
Говорили про війну, розпочату обома царями; сумували над долею людей, яких володарі заради примхи послали вбивати один одного через суперечку, яку двоє чесних людей могли б погодити в одну годину. Але насамперед говорили про прекрасного переможця левів, автора мадригалів, власника фенікса, що подарував найбільші в світі діаманти і що став найнещасливішим серед людей з вини чорного дрозда.
– Це мій любий брат! – говорила Альдея.
– Це мій коханий! – вигукнула Формозанта. – Ви, безперечно, бачилися з ним; може, він ще й тепер тут, бо, сестро, він знає, що доводиться вам братом. Він не покине вас так раптово, як покинув китайського імператора.
– О боже! Чи бачила я його! – вигукнула Альдея. – Та він цілі чотири дні був зі мною! Ах! Сестрице, яким нещасним став мій брат! Від одного брехливого повідомлення він зовсім збожеволів, він іде світами, не знаючи, чого й куди. Уявіть собі, він так знетямився, що відмовив у коханні найкращій у Скіфії жінці. Він виїхав учора, написавши їй листа, від якого вона впала в розпуку. А він поїхав до кіммерійців![472]
– Хвала богові! – гукнула Формозанта. – Ще одне зречення заради мого кохання. Моє щастя перевищило всі мої надії, як моє нещастя перевищує всі мої побоювання. Накажіть, щоб мені віддали цього дивного листа, і я поїду, щоб наздогнати його, маючи на руках докази його вірності. Прощай, сестрице, Амазан у кіммерійців, – я лечу туди!
Альдея вирішила, що царівна, двоюрідна сестра, ще божевільніша, ніж брат Амазан, але, зазнавши й сама нападу цієї пошесті, покинувши сама ради скіфського царя веселий і пишний Вавилон, співчуваючи, як завжди всі жінки, безумствам, до яких спричинилося кохання, – вона відчула до Формозанти справжню ніжність, побажала їй щасливої подорожі й обіцяла сприяти її коханню, якщо колись матиме щастя знову побачити свого брата.
VI
Незабаром вавилонська царівна й фенікс приїхали до Кіммерійської імперії, далеко менше залюдненої, ніж Китай, але вдвоє проти нього більшої, що колись скидалася на Скіфію, а від певного часу процвітала нарівні з державами, що вихвалялися, ніби просвіщають інші держави.
По кількох днях їзди в'їхали вони до дуже великого міста,[473] яке прикрашала імператриця, що правила тоді.[474] Але її самої не було в місті. Вона об'їздила тоді країну від кордонів Європи й до кордонів Азії, щоб власними очима обізнатися[475]зі своєю державою, щоб побачити хиби й виправити їх, щоб збільшити добробут, щоб поширювати освіту.
Дізнавшися про приїзд вавилонської царівни й фенікса, один із головних вельмож цієї старовинної столиці поспішив засвідчити царівні свою пошану й наказав оддати їй почесті, бувши певний, що його владарка, найчемніша й найпишніша з цариць, буде вдоволена, що він зустрів високу особу з такою самою увагою, як зустріла б і вона сама.
Формозанта оселилась у палаці, від якого відігнали докучливу юрбу. На її честь улаштували врочисті розваги. Кіммерійський вельможа, великий знавець природничих наук, довго розмовляв з феніксом, поки царівна перебувала в своїх покоях. Фенікс признався йому, що бував колись у кіммерійців і тепер не впізнає цього краю.
– Як могли за такий короткий час, – говорив він, – статися такі дивні зміни? Ще не минуло триста років, як я бачив тут лише дику природу, а тепер бачу тут мистецтва, блиск, славу й витонченість.
– Чоловік розпочав цю велику роботу,[476] – сказав кіммерієць, – жінка вдосконалила її. Жінка ця була краща законодавиця, ніж Ізіда в Єгипті або Церера в греків. Більшість законодавців мають розум вузький і деспотичний, що обмежує їх інтереси країною, якою вони правлять. Кожен дивиться на свій народ так, немов він один на землі, чи немов він є ворог усім іншим. Вони утворюють установи тільки для свого народу, встановлюють релігію тільки для нього. От чому єгиптяни, уславлені своїми камінними побудовами,[477] огрубіли й збезчестили себе дикунськими забобонами. Вони вважають інші нації за неуків, вони не мають стосунків з ними, і, окрім царського двору, що інколи підноситься понад загальні забобони, ви не знайдете єгиптянина, що погодився б їсти з миски, якою користувався вже чужинець. Жерці їхні жорстокі й безглузді. Краще було б зовсім не мати законів і слухатися тільки природи, яка вирізьбила в наших серцях розуміння добра і зла, ніж підлягати таким антисоціальним законам.
Наша імператриця має цілком протилежні наміри. Вона дивиться на свою простору країну, на якій сходяться всі меридіани, як на державу для всіх народів, що живуть під цими різними меридіанами. Перший її закон – терпимість до всіх релігій і до всіх помилок. Її могутній геній зрозумів, що мораль скрізь одна, хоч культи й різні. Цим правилом вона зв'язала свою націю з усіма націями світу, і кіммерійці дивляться на китайців чи скандинавів як на своїх братів. Вона зробила більше; вона хотіла, щоб ця дорогоцінна терпимість, найперший зв'язок людей, була б і в її сусідів.[478] Отже, вона заслужила ймення матері своєї вітчизни й заслужить ім'я добротворниці роду людського, коли стоятиме на цьому твердо.
До неї чоловіки, що мали, на лихо, владу, посилали загони вбивць грабувати незнані народи й зрошувати їхньою кров'ю землі їхніх батьків. Цих убивць звали героями, їх розбій називали славою. Наша володарка має іншу славу: вона посилає армії, щоб підтримувати мир, не дати людям шкодити одне одному, щоб змусити їх терпіти одне одного, і її стяг – стяг загальної згоди.
Захоплений усім, що розповів йому вельможа, фенікс сказав йому:
– Пане, я живу на світі ось уже двадцять сім тисяч дев'ятсот років і сім місяців, і я ще не бачив нічого подібного до того, про що ви розповідаєте.