– Сніданок на кухні, якщо хочеш їсти. – Вона низько схилилася, працюючи щіткою, в вирізі майки стала видна глибока улоговинка. Лола підвела погляд. – Чого ти вирячився?
– Просто дивлюся, зовсім я не вирячився, – збрехав я і пішов на кухню.
Там за столом сидів Дженсон. Перед ним лежала товста пачка грошей і дріб'язок гіркою. Поруч чашка з кавою і тарілка з ножом і виделкою. Він поглянув на мене і кивнув:
– Заходь, Джек. Хочеш яєшню з шинкою?
– Тільки каву. – Я пішов до гарячої плити, де стояв кавник.
– Ми з Лолою після сніданку збираємося до Уентворта. Вчора ми мали найбільшу виручку за кілька років. П'ятнадцять обідів принесли непогані гроші. Продовжуй в тому ж дусі, Джек, і я можу відійти від справ. І щоб тебе надихнути, я вирішив, що ти будеш мати п'ять процентів з виручки в закусочній. Як тобі новина?
– Дякую, містер Дженсон, дуже дякую.
– В Уентворті я куплю тобі форменний комбінезон. Ще чого-небудь треба?
– Мені потрібен одяг, та напевне краще, якщо я куплю сам.
– Звісно. Можеш завтра взяти машину і їхати, там і приодягнешся. Я тобі видам аванс. Як щодо сотні доларів?
– Це просто чудово, дякую.
Дженсон посунув мені п'ять двадцяток:
– Вирішено, завтра можеш їхати до Уентворта. – Він відкинувся на спинку стільця. – Ти зможеш привести до ладу культиватор? Я купив його як металобрухт, але я маю ідею. Якщо його підремонтувати, він ще послужить.
– Я погляну на нього опісля.
– Ми за годину поїдемо, повернемося десь посеред дня. Ти справишся?
– Хіба це дуже складно?
Я вимив чашку, запалив сигарету і вийшов до обідньої зали.
Лола вкладала пироги в скляну шафу і приробляла до них ярлички. Вона стояла спиною до мене. Я дивився на прямі плечі, вузьку талію і важкі стегна, і кров пульсувала у мене в голові, серце стукотіло. Вона знала, що я її розглядаю, але не обернулася.
Я вийшов на бліде вранішнє сонце, взяв мітлу і почав мести територію.
Незабаром під'їхали заправитися дві вантажівки, я спробував умовити водіїв поснідати, та вони поспішали і відмовилися.
Покінчивши з прибиранням, я пішов до сараю і став досліджувати культиватор. На полиці знайшов розчинник для іржі і взявся до роботи.
За годину зайшов Дженсон:
– Ми виїжджаємо, Джек. Певен, що впораєшся сам?
– Не турбуйтеся, все буде гаразд, містер Дженсон.
– Що ти думаєш щодо агрегата?
– Над ним треба попотіти, але зробити можна.
Він поклав важку руку на моє плече, розглядаючи культиватор:
– Почисти його, а я відремонтую. Бувай, побачимося вдень.
Я вийшов його провести.
З бунгало з'явилася Лола. Вона виглядала дуже мило в зеленій сукні, трохи тіснуватій у грудях. Я не особливо ходив у кіно, і тому не підозрював, що розміри Лоли відповідали стандартам кінодів, але її груди ніби магніт притягували мій погляд.
Дженсон тицьнув мені під ребра:
– Виглядає, як справжня леді, вірно? Маса шика, га?
– Авжеж, містер Дженсон, нічого не скажеш, дуже шикарно.
– Маса шика, Джек.
Я дивився, як вони виїжджають у хмарі куряви.
Відтак, запалив сигарету і розглянувся довкола. Так, ось таке містечко я б хотів мати для себе, бути тут господарем. І зразу по-злодійському прослизнула думка, що Лола – саме така жінка, з якою я хотів би розділити життя в такому місці. Повернувшись до сараю, я зайнявся культиватором, та Лола так і стояла перед моїми очима в привабливих шортах і маєчці, я просто не міг думати ні про що інше.
Я працював близько години, коли під'їхала і загальмувала прямо біля дверей сарая машина – старий запилений "шевроле".
З нього виліз високий худий чоловік років сорока п'яти, якого супроводжував жовтий охлялий пес невизначеної породи, що, як приклеєний, ходив по п'ятах за хазяїном, дивлячись на світ великими, налитими кров'ю сумними очима.
Незнайомець був одягнений в линялий блакитний комбінезон з латками на колінах. На щетинистій худій шиї – червона шийна хустка, вицвілий солом'яний капелюх з високою тульєю зсунутий на потилицю.
Обличчя кольору тікового дерева, невдоволено витягнуте, тонкий довгий ніс, тонкогубий рот, очі з-під сивіючих кущистих брів дивляться на світ з недовірою.
Мені він одразу не сподобався. Погляд чіпкий, пронизливий, як у копа.
Ми довго дивилися один на одного, потім я випрямився.
– Що я можу для вас зробити? – Я не міг спокійно дивитися в його пронизливі очиці.
Він притулився до дверей сараю, засунув пальці рук під лямки комбінезона. Пес усівся біля його ніг і теж не зводив з мене пильного погляду.
– Можливо, – заговорив незнайомець, – ти проясниш обстановку – хто ти є, і що тут робиш. Куди подівся Карл Дженсон? Чи пошлеш мене подалі і скажеш, щоб я не сунув носа не в свої справи?
– Містер Дженсон поїхав до Уентворта з міссіс Дженсон. Я – Джек Петмур, його новий помічник.
– Ось як? – Він перемінив позицію. – Хочеш сказати, що Карл тебе найняв?
– Вірно.
– Оце так справи. Я вже думав, він ніколи цього не зробить. – Його очі невідривно і пильно вивчали моє обличчя, зім'яті, в плямах штани, брудну сорочку і розбиті ботинки. – От не гадав, що він коли-небудь наважиться взяти помічника, адже його так звана дружина завжди категорично заперечувала. – Покачуючи головою, він поскріб щетину на щоці. – Я його шурин. Мене звати Рікс, Джордж Рікс.
Я відразу зрозумів, що він не брат Лоли. Отже, брат першої місіс Дженсон.
Щоб не зустрічатися поглядом з його маленькими підозрілими очицями, я присів навпочіпки перед культиватором спиною до несподіваного гостя.
– Кажеш, його дружина також поїхала до Уентворта разом з ним?
– Так.
– Так ти тут один?
– Виходить, що так.
Я чув, як він наблизився, і відчув його дихання на своїй потилиці.
– Головою ручаюся, Карл купив це, як металобрухт. Купив за копійки. Не здивуюся, якщо довідаюсь, що хтось згодом придбав у нього цей мотлох за хороші гроші.
Я промовчав. Ця людина починала діяти мені на нерви.
– У Карла є розум, – провадив Рікс, – він дивиться на кусок іржавого заліза і прикидає, яку користь з нього можна здобути, тоді як інший баче лише кусок іржавого заліза. Певен, він приведе до ладу цей культиватор і продасть, незле при цьому заробивши. Виручить хороші гроші. Він просто майстер, у нього золоті руки, знає толк в устаткуванні і ремонті, шкода тільки, що в людях він зовсім не розбирається.