Рух біля Старшого був завжди такий, що Іванові макітрилося в його об'ємній голові. Приводили й відводили людей, секретні пакети туди й сюди^ загадкове начальство і якісь тіні безплотні — снувалися, прослизали, шелестіли. Коли так впритул опиняєшся біля найстрашніших таємниць, за якими вже нічого, окрім смерті, кінця кінців і вічного розпачу, і коли поряд з тобою холодна й страшна сила, вище якої вже нічого немає і не може бути, то кортить і тобі бодай приторкнутися до тої сили, і в душі навіть не бажання, а якесь ніби скімлення, скавучання, зойк. Іван визирював, винюхував, винишпорював, заганяючи дихання в глибини свого товстого тіла, підкрадався до дверей, за якими чорнокнижникував Старшой, притуляв до них велике, мов звуковловлювач, вухо. Відчаєний риск, смертельна гра, але що ж тут удієш, коли треба, щоб усе було точно.
Притулив і тоді, коли до Старшого нагрянув "трибунальщик", військовий юрист у високих чинах, темнолиций, видати, від тих страждань, серед яких доводилося йому жити, але душу мав не темну, бо став одразу дорікати Старшому за самоуправство, беззаконня і злочинну жорстокість. Мовляв, хай не думає, що коли особіст,то для нього й радянські закони не писані. Іванові похолонула кров, — усі ті півпуда чи там скільки крові, яка була в його великому тілі. Щоб отаке казати його Старшому? Та він же, оком не змигнувши, вихопить з-під своїх паперів пістолет і розрядить у трибунальщика всю обойму! Або просто собі покличе: "В-ван! Пров-ди!". І все спокійно і точно.
Але Старшой здивував своїм спокоєм навіть Івана, коли відповів трибунальщику ніби виправдовуючись: "Війна все спише!"
— Війна? — закричав юрист. — А яку війну ми ведемо? Священну війну ведемо! І нікому не дозволено плямувати її святість і кров, пролиту народом.
— А хто плямує? — здивувався Старшой. — Я маю справу з матеріалом, далеким від благородства, і від вашої святості. Гуманність? Правосудця? Не передаю справ у ваш трибунал? А може, я напрямець — на Москву, на "Особое совещание". І звідти приходять документи. Вже готові. Можу ознайомити. Ось, ось і ось. Три рядки. Такий і такий, такого року народження, звинувачується в зраді Батьківщини, "Особым совещанием"... до вищої міри... Досить? Чи ще?
— Ви цим не прикриєтесь! — прокричав, уже вискакуючи від Старшого, трибунальщик. — Не прикриєте сваволі й злочинного самоуправства!
Мабуть, юрист ще грозився Старшому, але Іван уже не чув, бо одна нога тут, а друга десь, він щезав і звіювався, в паніці не біг, а ніби спурхував, мов великий чорний індик, підлітав, стукався об землю одною ногою, знову спурхував, далі, далі, щоб ніхто нічого... Бо коли той трибунальщик візьме на гачок ще й його, Івана, або коли Старшой запідозрить, що він підслухував, то спаси й помилуй!..
Трохи погамував свою розклекотану страхом душу, натрапивши десь над вечір на двоє покинутих лошаток. Десь, мабуть, відбилися від обозу, а може, вискочили з-під бомб. Кобили не вискочили, а лошатка, бач, вбереглися. Іван прикликав їх "кось-кось— кось!", поклав на свої широкі, як лопати, долоні по грудочці цукру, вдоволено приплющив очі від м'якого вологого тицяння йому в жмені.
І, чого з ним ніколи не траплялося, проочив Старшого.
Той виник нізвідки, постояв, подивився, як блаженствує Іван, поцікавився не дуже доброзичливо:
— Це що?
— Це? Ло... Ло... — Іван ніяк чомусь не міг вимовити такого простого слова "лошата", і тільки белькотів своє "ло-ло", а тоді зненацька ляпнув майже нахабно:
— Коні мене люблять, Старшой! Вже я й шофером у колгоспі став, вже й з машиною, а вони любили...
— Хвалю! — безбарвним, як завжди, голосом промовив Старшой, так що й не збагнеш: справді хвалить, чи гудить, а то й осуджує.
Вже відійшовши від Івана, він кинув через плече:
— З'явись до мене!
Які вже тут лошата! Іван, обсмикуючись і відкашлюючись, став біля порогу в Старшого; їв очима начальство і молив усіх богів, щоб не стало чутне оте скавучання в його душі, від якого не було рятунку.
Старшой виявив небачену привітність. Показав Іванові табуретку, звелів сідати. І ще не все. Виказано ще й найвищу довірливість Іванові. При ньому, не ховаючись, не затуляючи спиною, Старшой відімкнув сейф, дістав звідти папір, поклав на столик перед Іваном (Іван сам і збивав той столик з трьох дощок), звелів чи й попросив: — Прочитай.
Очі сльозилися (мабуть, від розчулення), Іван ніяк не міг вловити літер і скласти їх у слова. Коли ж спробував нарешті скласти, то аж відхитнувся від столика. Старшой пильно стежив за ним і помітив той його відрух, але не сказав нічого. Ждав, поки Іван проковтне все написане.
А Іванові, хоч ще й не дочитав, уже все стало кісткою в горлі. Куди там ковтати! Тут хоч би й розжував хтось, то не проковтнеш.
Що ж він читав? Звідки на нього така напасть? Писав не він, а написано мовби ним від початку й до кінця. Написано і підписано. Як свідком, присутнім і допущеним, а також — і це найперше! — патріотом і вірним, а також відданим і все, що там треба...
Написано про того трибунальщика, який наважився вимагати якоїсь там законності від Старшого. Ну, не навпростець написано, не те, що чуло Іванове вухо крізь двері, не про сказане юристом, а так — ніби відлуння його слів у чиїйсь голові, дзвеніння в чиїхсь вухах. Мовляв, такий-то і такий, в такому званні і при такій посаді, в моїй, а також мого командира присутності виказував нездорові настрої... припускався ворожих висловлювань на адресу... нехтував і порочив... на справедливі зауваження реагував неправильно... в своїй злочинній поведінці дійшов до того, що зірвав з стіни портрет найдорожчої всім нам людини, нашого улюбленого вождя зірвав і в звірячій люті пошматував портрет, якии я (^обисто вирізав з газети і наліпив на стіні в кабінеті мого командира, як...
Іван глянув на Старшого. Той вхопив його погляд своїми твердими очима і не відпустив.
— Як же воно це? — прошелестів пошерхлими іубами Іван. — Я ж не писав, а написано. Я й не чув
нічого, а тут ніби й бачив.
— Ти? Не чув? — Старшой засміявся б, але не вмів, тому перепитав ще раз, тільки навспак: — Не чув? Ти?