В-ван!

Сторінка 4 з 13

Загребельний Павло

Відступали тоді довго, тяжко і страшно. Як же страшно ми відступали і в сорок першім і в сорок другім. А хто винен? Зрадники і шкідники. А з ними тільки отак:

— В-ван, провди!

Це був їхній код. Іван розростався до безміру своїм молодим потужним тілом од усвідомлення того, що він довірений, допущений, втаємничений. Ніхто не знав, що то таке "В-ван провди", а знали тільки вони з Старшим, знали ж ось що: бути твердокам'яними, самовіддано, не покладаючи рук, боротися з шпигу­нами, диверсантами, зрадниками, шкідниками, па­нікерами, перебіжчиками, наклепниками, всіма підозрілими елементами, ворожо настроєними і їхніми спільниками, заносити над ними караючий меч невтомно й без вагань, винищувати безжально, хоч і по дев'яте коліно! І все точно.

Ніхто ніколи Івана не вчив, а от вже навчився! Без науки і якось одразу, і що там казати! Може, де далося само собою, а може, від присутності Стар­шого в Івановім житті. Бо такий же чоловік! Нічого собі не дозволить, ні тобі зайвого слова, ні вибрику, не п'є, не курить, їсть, як дитина, спить — чи й не спить, ніякого роду в нього, бо ні тобі листів три­кутничком, ні грошових атестатів комусь у тил — не чоловік, а дух безплотний!

Іванові аж груди рвало похвалитися перед Стар­шим, як він сповняє оте його загадкове: "В-ван, провди!", розказати, показати.

Бо все ж сам, і все точно!

Значить, так. Виводив він зрадника, пускав по­переду, сам за ним, і так, щоб ні близько, ні далеко. Дати вспокоїтися чоловікові. А коли вспокоїться — глибокий випад уперед і долонею лівої руки (а доло­ня в Івана, як лопата!) підсічку йому під коліно — р-раз! Встояти від Іванової підсічки ніхто не може. Починає падати. Ось тут йому навздогін з автома­та — чирк! Автомат у Івана висить під правим пле­чем, так з-під плеча воно й стрілялося. Черга в два-три патрона, а то й одиночним — і завжди без про­маху. Бо як же ти промахнешся, коли воно ось тут у тебе перед самими очима.

Чи він їх ненавидів? Знав, хто вони й що і які їхні провини? Не знав нічого. Старшой не казав, а більше — в кого ж ти розпитаєш? Згодом їм, правда, додали писаря, але той був ще мовчазніший за Стар­шого, понурий і байдужий, мов старий кінь. А Іва­нові що? Йому аби догодити Старшому! І хоч той і не розпитував, не давав розтулити рота, Іван навіть по його спині бачив, що він Іваном задоволений. А це, може, більше й за орден!

Перший, якого Старшой звелів Іванові "провес­ти", був, мабуть, хіба ж такий зрадник. Як ото ска­зано: "всіх мастей". Захеканий, пітнявий, вугрува­тий, обмундирування на клапті. А матюкався! А що вже про товариша Сталіна ляпав своїм язицюрою! Послухаєш таке — то ще й тебе в спільники запи­шуть. Тут Іван і не вагався. Припинити отой бруд­ний потік — хіба не священний обов'язок!

Поки відступали, роботи було багато. Оточенці, запроданці, ошуканці, а їм із Старшим за всіх оддувайся. Машину їхню розбило бомбою, довелося Стар­шому вдовольнитися полуторкою, в донських сте­пах дійшло до того, що не було й лісу, щоб накривати бліндаж для Старшого. Ламали хати, тягли звідти дерево, але яке ж там дерево! Брус, обапіл, ну, якась там гнила соха — хіба це вбереже від бомби? А Стар­шой любив, щоб бліндажі — в три, а то й у п'ять накатів, і щоб колоддя таке, що й не обхопиш. Іван фашистської стрілянини не дуже й боявся, але бомб — спаси й помилуй! Тоді здавався собі таким великим, що фашист із самольота точно ж його ба­чить і гатить бомбою просто в нього! Іван ладен був хоч і крізь землю провалитися, коли починалася бомбьожка, а Старшой вимагав "оберігати техніку"! Тут душу не вбережеш, а йому — техніку! До себе в бліндаж Старшой не пускав ніколи, хоч би й небо впало Іванові на голову. Мовляв, не має права, щоб сторонні біля секретних документів.

А який же Іван сторонній!

На Маничі вони стояли після наказу номер 227. Ну, наказ! Це вже мовби точно для Старшого. Ні кроку назад, а хто ступив або занесе ногу, щоб ступ­нути, — того, значить, безпощадно, бо позаду сам товариш Сталін, неприсутньо-присутній, всюдису­щий і всемогутній.

І залізні слова наказу;

"Панікери й боягузи повинні винищуватися на місці". Все точно! Старшой з Іваном якраз же на тому місці.

В степу голо, сонце як скажене, небо роззявлене вдень і вночі. Бліндажик Старшому вирили в ярку. І не бліндажик, а так — печерка, вкопалися в кру­тий схил — ото й уся музика. Садоне бомбою, то й могили не треба, так тебе там і загорне.

Старшой весь кипів, а коли він такий (хоч воно ніби й не видно), то краще до нього й не потикайся! А тут конвой привів двох. Ніби й командири, хоч не знати, які, бо петлиці поодривані. Але хромові чо­боти і ремені з зіркою. Ну, конвоєві що? Привів, здав затриманих чин-чинарьом, одержав розписку — і в своє розташування. Але Іван устиг перехопити конвоїрів. Пригостив командирським ароматним тютюнцем (Старшой віддавав йому свою коман­дирську пайку), натякнув про свою належність і все інше, закинув і про тих приведених. Хто й звідки? А конвоєві що? Віддав коня, то на тобі й батіг! Кого привели? Якісь кінознімальники, чи що. Так вони самі кажуть. І кажуть, що один майор, а другий ка­пітан. Знімали бойову операцію і попали в оточен­ня. Три дні вибиралися. Камеру із своїм кіном схо­вали десь у балці. Домагалися, щоб іти шукати. Мабуть, брешуть, а там хто його знає.

На всяк випадок Іван присунувся ближче до пе­черки Старшого. Там творилося таке, що він і не чув ніколи. Стояв крик, і кричав сам Старшой! До чого можна довести чоловіка.

Івана покликано майже тоді, як він підсунувся до печерки. Старшой ніби й крізь землю вмів бачи­ти, де його помічник.

— В-ван! — гукнув він із незвичною для нього роздратованістю.

Іван не став випробовувати терпіння Старшого, негайно всунувся до печерки, стукнув чоботярами.

— Пров-ди!

Іван мовчки відступився од дверей, дав дорогу тим двом. Вони вилетіли так, ніби збиралися бігти ще до якогось вищого начальства зі скаргами на Старшого. Але яке ж начальство над Старшим? Хіба що сам Лаврентій Павлович Берія?

І кому ти поскаржишся, коли тебе знайшли не на бойовій позиції, а хтозна й де, а в наказі № 227 що сказано? "Єдиною причиною залишення позицій може бути тільки смерть".