— Не треба плакати,— сказав я.— Джуел її витяг. Не треба, Дарле.
Клуня й досі червоніє. Спершу вона була ще червоніща. Потім полум'я завихрилось угору, а зірки відступилися вбік, але не попадали. Мені від цього серце заболіло, як ото думаючи про поїзд.
Коли я пішов пошукати, де вони ночують, я щось побачив, але Дьюї Делл не веліла нікому про це говорити.
ДАРЛ
Починають з'являтися вивіски: аптека, одяг, патентовані ліки, гаражі й кав'ярні; миль на дороговказах раз у раз стає все менше: "З мл", "2 мл". На вершині пагорба ми анрру сідаємо на підводу й бачимо, як низько й пласко стелеться дим у безвітряний день, наче зовсім непорушний.
— Це вже приїхали, Дарле? — питає Вардаман.— Це Джефферсон? Він теж схуд, на його виснаженому обличчі, як і у нас, напруженість й задума.
— Еге ж,— відказую я.
Він підводить голову й дивиться в небо. Вони зависають там, у височині, дедалі вужчими колами, як той дим, маючи якусь подобу форми й мети, хоч ніщо не вказує на рух вперед, чи то назад. Ми знов сідаємо на підводу, де на труні лежить Кеш, біля йогр ніг скалки цементу. Знесилені мули з рипом і дзвякотом спускаються з пагорба.
— До лікаря його треба,—г каже тато.— Мабуть, таки доведеться. Джуелова сорочка на спині, там, де вона доторкається до тіла, у
чорних масних плямах. Життя ж виникло у долинах. А на пагорби його піднесли вічні страхи, вічні пристрасті, вічні розпуки. Ось через що треба пішки сходити на пагорб — щоб звідти можна було з'їхати донизу.
Дьюї Делл сидить на передку, на колінах у неї газетний згорток. Біля підніжжя пагорба, де обабіч дороги близько підступають дерева, вона починає поглядати то в один бік, то в другий. Нарешті вона каже:
— Мені треба злізти.
Тато дивиться на неї, на його знеможеному виду вираз незмивної похмурої досади. Він не зупиняє мулів,
— А це чого?
— У кущі мені треба,— каже Дьюї Делл. Він не зупиняє мулів.
— Не можеш почекати, поки приїдемо до міста? Ще якась миля, не більше.
— Зупини,^— каже Дьюї Делл.— Мені в кущі треба.
Тато зупиняється посеред дороги, і ми дивимось, як Дьюї Делл злазить з підводи, прихопивши й згорток. На нас вона не оглядається.
— Навіщо пироги з собою береш? — питаю я.— Ніде вони тут не дінуться.
Вона спускає ноги, а на нас і не гляне.
— Відки їй знати, куди, там іти, якщо дотерпить до міста? — каже Вардаман.— Куди б ти пішла в місті, Дьюї Делл?
Прихопивши згорток, вона зникає поміж дерев та кущів.
— Тільки не барись,— каже тато.— Нам нема коли.— Вона не відповідає. У заростях затихло.— Треба було зробити, як радили Армстід і Джілспай,— сповістити в місто, аби викопали могилу й усе приготували,— каже він.
— То чого ж ти не сповістив? — питаю я.— Міг би й подзвонити. А навіщо? — питає Джуел.— Хіба це такий у біса великий клопіт — яму викопати?
На пагорб виїжджає машина. Вона дає сигнал і сповільнює швидкість. Потім повільно об'їжджає узбіччям дороги, правими колесами заривається в канаву, але вибирається і їде далі. Вардаман стежить за нею, поки вона не зникає вдалечині.
— Ще довго, Дарле? — питає він.
— Уже ні,— відказую я.
— Треба було це зробити,— каже тато.— Тільки я не хочу від когось бути залежним, хіба що то її кревні.
— Та який це у біса великий клопіт — ту паршиву яму викопати! — каже Джуел.
— Не говори так непоштиво про її могилу,— каже тато.— Поняття ви не маєте, що це таке. Ви ніколи її по-щирому не любили, аніхто з вас.
Джуел не відповідає. Він сидить, трохи цупко випростаний, вигинаючи спину, щоб не доторкатися сорочки. Побагровіле підборіддя випнуте.
Повертається Дьюї Делл. Ми бачимо, як вона з'являється з-за кущів, згорток усе так само в руках, вилазить на підводу. Тепер на ній недільна сукня, намисто, туфлі й панчохи.
— А я ж наче велів тобі цю одежу вдома залишити,— каже тато. Вона не відповідає і не дивиться на нас. Просто кладе на підводу
згорток і сідає сама. Ми рушаємо.
— Скільки ще пагорбів, Дарле? — питає Вардаман.
— Тільки один — кажу я.— Наступний буде вже перед самим містом.
Пісок на пагорбі рудий, по обидва боки низкою негритянські хатини, над головою тягнуться телефонні дроти, з-поза дерев проглядають дзиґарі на будинку окружної управи. Колеса шурхотять по піску ледь чутно, наче сама земля хоче утаїти наш в'їзд у місто. Тільки-но дорога починає йти під гору, ми знову злазимо з підводи.
Ми ступаємо за підводою, за шурхітливими колесами, минаємо хатини, де з порогів раптом виринають білоокі обличчя. Чути збуджені голоси. Джуел крутить головою з боку в бік, потім дивиться вперед, і мені видко, як вуха його від люті ще більш багряніють. Попереду край дороги йдуть троє негрів, ще кілька кроків далі ^— якийсь білий. Коли ми випереджуємо негрів, вони вражено оглядаються, на обличчях мимовільна відраза.
— Господи,— каже один з них,— що це тут на підводі? Джуел спалахує.
— Сучий син! — сичить він.
Тепер він уже лице в лице з білим, той зупиняється. А Джуел наче осліп, бо кидається на білого.
— Дарле! — каже Кеш з підводи.
Я хапаю Джуела. Білий відступає на крок, лице його ще розслаблене, потім він увесь напружився, зціпив зуби. Джуел зависає над ним, щелепи аж побіліли.
— Що ти сказав? — питає білий.
— Послухайте,— кажу я.— Він нічого такого не мав на думці, пане. Джуеле,— кажу я.
Коли я доторкаюсь до нього, він замахується на білого. Я хапаю його за руку, ми борюкаємось. Джуел ні разу й не глянув на мене. Він пробує випручати руку. Раптом я бачу — в руці у білого розкритий ніж.
— Не треба, пане! — кажу я.— Я ж його тримаю, пане. Джуеле!
— Думає, що як він бісів городянин...— каже Джуел захекано, борсаючись зі мною.— Сучий син.
Білий зрухнувся. Він насуває ближче, стежить за Джуелом, ножака в руці.
— Ніхто не сміє так мене обзивати,— каже він.
Тато зліз із підводи. Дьюї Делл теж тримає Джуела, підштовхує до тата. Я пускаю його і обертаюсь до незнайомця.
— Стривайте,— кажу я.— Він нічого лихого не мав на думці. Він хворий, вчора ввечері опікся на пожежі, він не при собі.
— Пожежа чи ні, а я нікому не дозволю так мене обзивати,— каже незнайомець.
— Йому причулося, наче ви щось до нього сказали,— кажу я.
— Нічого я йому не казав. Я його вперше в житті бачу.