ДАРЛ
Ми дивимось, як Верной виходить з-за рогу й підіймається сходинками. На нас він навіть погляду не зводить.
— То ви готові?— питає він.
— Якщо ви вже запрягли,— кажу я. І ще кажу:— Зачекайте... Верной зупиняється, дивиться на тата. Потім спльовує, стоячи на
місці. Спльовує достойно й виважено в самий куток під ґанком, де пилюга. Тато повільно тре руки об коліна. Погляд його втуплений по той бік кручі, через поле. Джуел трохи приглядається до нього, потім підходить до вира і знову п'є.
— Мені як і всім не подобається, коли хто нерішучий,— каже тато.
— Але ж три долари — це гроші,— кажу я.
Сорочка на горбу^ в уаха вигоріла більше, як в інших місцях. Однак слідів від поту на його сорочці нема. Я ніколи не бачив їх у нього на одежі. Одного разу, коли йому було двадцять два роки, він занедужав, попрацювавши на сонці, і тепер він каже, що помре, як упріє. Мабуть, він і сам у це вірить.
— Але якщо вона не дотягне до вашого повороту,— каже тато,— їй буде досадно.
Верной спльовує у пилюгу. До ранку, проте, буде дощ.
— Вона ж сподівається на підводу,— каже тато.— Вона схоче відразу й рушити. Я її знаю. І я обіцяв їй, що запряг буде напоготові, вона на це розраховує.
— Але три долари нам таки не завадять,— кажу я.
Він дивиться через поле, потираючи руки об коліна. Відтоді як у нього не стало зубів, він раз по раз втягує губи, коли жує тютюн. Через щетину підборіддя його виглядає, як у старих собак.
— Швидше вже вирішуй, щоб ми встигли завидна доїхати й завантажитись,— кажу я.
— Мама зовсім не така хвора,— каже Джуел.—Заткнися ти, Дарле.
— Ай справді,— каже Верной.— Сьогодні вона вперше за цей тиждень схожа на саму себе. Поки ви з Джуелом вернетесь, вона вже й на ноги встане.
— Вам це видніше,—каже Джуел.— Щось ви надто часто загля" даєте сюди та придивляєтесь. І ви, і ваша родина.
Верной підводить на нього погляд. Очі у Джуела, мов бліді деревинки на побагровілому обличчі. Він на голову вищий від кожного з нас, завше такий був. Я їм так і казав, що через це мама й лупцювала його, і ще більше цяцькалася з ним. Бо його найбільше й видно було по всій хаті. Через це вона й назвала його Джуелом, скарбом своїм, так я й сказав їм.
— Заткнися, Джуеле,— каже тато, але так, наче й не дуже дослухається. І все так само дивиться через поле, потираючи коліна.
— Ти міг би позичити Вернонових мулів, а ми б тебе наздогнали,— кажу я.— Це якщо вона не дочекається нас.
— Та заткни своє чортове балакало,— каже Джуел.
— Вона захоче поїхати нашими мулами,— каже тато і знову потирає коліна.— Страшенно це все мені не подобається...
— Лежати тут і дивитись, як Кеш стругає цю чортову...— каже Джуел. Каже це гостро, запекло, але не договорює. Немов хлопчисько, що хизується в темряві своєю хоробрістю і раптом замовкає, нажаханий власним криком.
— Така її воля, і вона хоче, щоб на нашій підводі,— каже тато.— їй легше спочиватиметься, знаючи, що цю штуку зроблено як слід і саме для неї. Вона завжди любила, щоб усе було, як вона хоче, ти добре знаєш.
— Ну, нехай буде саме для неї,— каже Джуел.— Але як ви в чорта можете сидіти й чекати...— Він дивиться татові в потилицю, очі у нього бліді, мов деревинки.
— Не гарячкуй,— каже Верной,— вона протримається, поки він її доробить. Поки все буде готове, поки прийде її час. А коли дорога буде така, як зараз, ви хутенько доправите її до міста.
— Збирається на дощ,— каже тато.— Не таланить мені. І ніколи не таланило.— Він потирає руки об коліна.— Цей клятий лікар кожної хвилини може об'явитися. Ніяк не міг послати по нього раніше. Якби він приїхав узавтра і сказав, що їй уже пора, вона більше б не чекала. Я знаю її. Підвода чи не підвода, а не чекала б. І рознервувалася б, а я б нізащо не хотів, щоб це через мене. Коли вся її рідня похована у Джефферсоні, всі її кревні там дожидають, їй би хотілося рушити туди не гаючись. А я дав їй слово, що ми з хлопцями одвезем її туди так швидко, як тільки мули вправляться, аби спочивала собі у мирі.— Він дотирає руки об коліна.— Страшенно мені це все не подобається
— Коли б усякому тут не кортіло чимскорше її сплавити,— каже Джуел своїм різким злим голосом.— І ще Кеш під вікном без угаву гупає молотком, випилює цю...
— Така її воля,— каже тато.— В тобі нема ніякої любові, ніякої доброти до неї. І ніколи не було. Ми ні від кого не будемо залежні, ми з нею,— каже він.— І ніколи залежними не були. Тож їй легше спочи-ватиметься, коли вона знатиме, що це її рідний син випиляв дошки й забив цвяхи. Вона звикла сама себе обходити.
— Але все-таки три долари,— кажу я.— То ти хочеш, щоб ми їхали, чи ні?— Тато потирає коліна.— Завтра надвечір ми повернемось.
— Та що ж...— каже тато. Він дивиться через поле, волосся у нього зачесане набік, ясна повільно жмакають дрібку тютюну.
— То їдьмо,— каже Джуел. Він спускається з ганку. Верной влучно спльовує в пилюгу.
— Тоді до завтрашнього вечора,— каже тато.— Я б не хотів, щоб вона чекала.
Джуел оглядається, потім рушає навколо хати. Я входжу в сіни, ще перед дверима чую голоси. Наша хата стоїть на косогорі, і через сіни знизу завше протяг. Якщо пір'їна впаде біля передніх дверей, то її піднесе навкосяк мало не до стелі, аж поки вона досягне низхідної течії при задніх дверях — оце ж так і голоси. Коли входиш у сіни, їх чути наче над головою.
КОРА
Це мене найдужче вразило. Це було так, наче він знав, що більш ніколи її не побачить, що Енс Бандрен спроваджує його від смертного ложа матері, і що він у цьому світі її вже не побачить. Я завжди казала, що Дарл не такий, як решта їх. Що він материної натури і щиро її любить. Не те що Джуел, котрого вона так тяжко породила, і леліяла, і балувала, а він то роздратований, то нахмурений, і раз у раз дошкуляє їй своїми вибриками, аж мені відлупити його хочеться. Він такий, що не прийде до неї попрощатися. Він радше відмовиться від прощального материного поцілунку, але не проґавить нагоди заробити три долари. Він — Бандрен з голови до п'ят, нікого не любить, ні за що не дбає, йому тільки б поживитися дешевим коштом. Мій чоловік каже, що Дарл просив їх зачекати. Каже, Дарл мало не навколішках благав, щоб не відсилали його від матері, коли вона в такому стані. Але Енса і Джуела нічим не проймеш, їм треба тих три долари. Від Енса й не можна було чогось іншого сподіватись, але подумати, щоб цей хлопець, Джуел, міг забути, що вона стільки літ доглядала його так самовіддано, так явно вирізняла його з-посеред них усіх... — ні, мене не одуриш: мій чоловік, містер Талл, каже, що вона любила Джуела менше від інших дітей, але я знаю, як воно насправді. Я знаю, вона була прихильніша до нього серцем, саме через ті його риси, які спонукали її і з Ен-сом Бандреном змиритися, хоч он мій чоловік каже, що їй треба було б отруїти його. За три долари втратити прощальний материн поцілунок!