— Ще далі відійди назад,— каже він.— Стань під деревом і під-страховуй мене, щоб мотузка не зірвалася.
Вардаман, тримаючись мотузки, відходить назад, до дерева, ступає наосліп, бо поглядом пасе Вернона. Коли ми підходимо ближче, він на мить зиркає на нас, очі круглі й притуманені. Потім знов одвертається до Вернона, з тою самою препильністю в погляді.
— Я вже й молоток знайшов,— каже Вернон.— Ще якби шнур для розмітки знайти. Мабуть, його стягло течією.
— І стягло далеко,— каже Джуел.— Ми його не дістанемо. А от пилку знайти б треба.
— Справді,— каже Вернон. Він дивиться на воду.— Та й шнур цей. А що ще у нього було?
— Він ще не прийшов до пам'яті,— каже Джуел, входячи у воду. Потім оглядається на мене.— Вернись та розворуши його, щоб заговорив,— каже він.
— Там тато,— відказую я. Тримаючись мотузки, я входжу у воду за Джуелом. Мотузка як жива у моїй руці, ледь прогинається видовженою дугою. Вернон не спускає з мене погляду.
— Краще б ти вернувся,— каже він.— Тобі краще там побути.
— Ось побачимо, що ще знайдеться, поки його не змило зовсім униз,— відказую я.
Ми тримаємось за мотузку, течія вихриться й нуртує круг наших плечей. Але під цією непевною лагідністю чути, як злінька чинить нам опір чимала сила. Я й не думав, що у липні вода може бути така холодна. Вона як руками обмацує, до самих кісток пробирає. Вернон усе ще дивиться у напрямку берега.
— Витримає нас усіх, як гадаєте? — каже він. Ми теж оглядаємось, пробігаючи очима напнутий кінець мотузки від води до дерева, за яким присів на п'ятах Вардаман, втуплений у нас.— Шкода, що мій мул чкурнув додому,— додає він.
— Робімо щось,— каже Джуел.— Не стіймо так.
Тримаючись за мотузку, ми по черзі поринаємо, у воді наштовхуємось один на одного, а водяна холоднеча висмоктує з-під наших ніг пливкий намул, через що нам важко просуватись, коли ми напомацки ступаємо по холодному дну. Навіть намул тут не лежить на місці. Він якийсь остудливий і невгомонний, наче й сам грунт під ногами у русі. Ми натикаємось на простягнені руки одні одних, обережно просуваємось вііібвж мотузки або ж випростовуємось по черзі і дивимось, як
Х1І0
брижить і клекоче вода там, де котрийсь із нас, нахилившись, мацає щось на дні. Тато зійшов на берег, стежить за нами.
Вернон випростується, з нього струменить вода, обличчя нахилене, він важко відсапується. Рот йому посинів, виглядає, мов кружальце зморщеної гуми. В руках у нього рулетка.
— Оце він зрадіє,— кажу я.— Вона ж зовсім новенька. Він її купив минулого місяця, виписав поштою.
— Якби знаття, що там ще,— каже Вернон, оглядаючись через плече, а тоді обертаючи обличчя в той бік, де зник Джуел.— Хіба він не раніш за мене пірнув? — дивується Вернон.
— Не знаю,— кажу я.— Здається, раніш. Атож. Раніше.
Ми вдивляємось у щільну побрижену поверхню води, яка розбігається від нас неквапливими вихорцями.
— Дай-но йому знак мотузкою,— каже Вернон.
— Та він же з вашого кінця мотузки,— відказую я.
— Нікого тут нема,— каже він.
— Смикніть-но все-таки,— кажу я.
Але він уже й сам смикнув, піднісши кінець мотузки над водою. І тоді ми побачили Джуела, ярдів за десять збоку. Він вирівнюється, відхекується і дивиться на нас, помахом голови відкинувши з чола довгі кучері, потім підводить погляд до берега. Нам видко, як він набирає повні легені повітря.
— Джуеле,— рівним тоном каже Вернон,— голос його рішучий, але й стриманий, лунко й чітко розкочується понад водою.— Воно десь ближче. Краще б вернутись.
Джуел знову пірнає. Ми стоїмо спиною до течії, дивимось на воду в тому місці, де він заглибився, й тримаємо вдвох безживну мотузку, як би тримали пожежний рукав, дожидаючи води. Раптом позад нас у воді опиняється Дьюї Делл.
— Примусьте його вернутись,— каже вона.— Джуеле!
Він виринає, стріпує волосся з-над очей. Ось він пливе до берега, течія зносить його вниз.
— Гей, Джуеле! — гукає Дьюї Делл.
Ми стоїмо з мотузкою в руках і бачимо, як він, добувшись берега, стає на ноги. Край води він нахиляється й щось піднімає. Тоді вертається берегом. Це він знайшов шнур для розмітки. Він зупиняється напроти. нас, роззирається, немов ще чогось шукає. Тато йде вздовж берега до вигину річки. Він хоче ще раз подивитись на мулів, округлі тіла яких плавають, тихо потираючись одне об одного там, де спокійна вода.
— Де ви діли молоток, Верноне? — питає Джуел.
— йому дав,— відповідає Вернон, киваючи на Вардамана. Вардаман дивиться, де тато. Потім обертається до Джуела.— Разом з косинцем.
Вернон не спускає погляду з Джуела. Він підходить до берега, минає мене й Дьюї Делл.
— Іди звідси,— кажу я їй. Вона нічого не відповідає, дивиться то на Джуела, то на Вернона.
— Де молоток? — питає Джуел.
Вардаман біжить угору схилом і приносить його.
— Він важчий за пилку,— каже Вернон.
Кінець шнура Джуел прив'язує до ручки молотка.
— У молотку більше дерева,— каже Джуел. Він і Вернон стоять один проти одного, дивляться на Джуелові руки.
— Але він пласкіший,— каже Вернон.— Пливуча його частина втричі довша. Візьми краще рубанок.
Джуел дивиться на Вернона. Вернон теж високий; обидва довгі й кощаві, вони стоять лицем у лице, змоклий одяг(|шіль(но ^бля^є рлд.
Лон Квік міг навіть за хмарним небом визначити час із точністю до десяти хвилин. Здоровань Лон, звичайно, не малий Лон.
— Чому ти не виходиш з води? — питаю я.
— Він не попливе так, як пилка,— каже Джуел.
— Попливе скоріш як пилка, ніж як молоток,— каже Вернон.
— Закладіться,— каже Джуел.
— Нащо мені закладатись,— відказує Вернон.
Вони стоять там, дивляться на непорушні Джуелові руки.
— Чорт! — каже Джуел. — Ну нехай тоді рубанок.
Отож вони беруть рубанок, прив'язують до шнура і знову лізуть у воду. Тато йде назад понад берегом. Зупиняється на хвильку й дивиться на нас, згорбатілий, зажурений, мов хирявий бичок чи старий цибатий птах.
Вернон і Джуел вертаються, долаючи течію.
— Забирайся з дороги! — каже Джуел до Дьюї Делл.— Вилазь із води.
Вона приступає ближче до мене, щоб дати їм пройти, Джуел тримає рубанок високо в руці, наче це щось ламке, синя шворка тягнеться за ним через плече. Вони проходять повз нас і зупиняються, стиха переговорюючись про те, де саме перекинулась підвода.