Вона як мовчала, так і зараз мовчить. І всі й далі сидять напочіпки. Поночі їх уже ледве й видно було.
— А ви, хлопці? — кажу я.— У вас же цілий день завтра дорога.
Згодом Кеш каже:
— Дякуємо. Ми обійдемося.
— Ми не хочемо нікого обтяжувати,— каже Бандрен.— Але все одно щиро дякую.
Так я їх і залишив сидіти. За чотири дні вони, мабуть, уже звикли напочіпки. Лишень Рейчел не могла з цим погодитись.
— Це ж наруга,— каже вона.— Просто наруга.
— Та чим же ти йому зарадиш? —— кажу я.— Він слово їй дав.
— А хіба я про нього? — каже вона.— Кому він потрібен! — І сама в плач.— Просто я хочу, щоб ти й він, і всі чоловіки на світі, що мучать нас за життя і глумляться після смерті, тягаючи взад-вперед по землі...
— Та заспокойся, заспокойся,— кажу я.— Ти вже й розхвилювалась.
— Не чіпай мене! — кричить вона.— Не чіпай!
І слова про них сказати не можна! Я он п'ятнадцать років з тією самою прожив, але хай мені всячина, коли я можу що-небудь сказати! Та чого тільки між нами не бувало, а от ніколи не міг я припустити, що ми заведемося через жінку, яка вже чотири дні нежива, щоб мені всячина! Вони самі собі ускладнюють життя, брали б його так, як чоловіки,— день проминув, і квит.
Отож я лежав, чуючи, як починає дощити, і думаючи, як вони там сидять круг підводи, дощ лопотить по даху, та як Рейчел плаче, аж трохи згодом мені здалося, що вона плаче навіть уві сні, і відчував той прикрий запах, який насправді не міг сюди доходити. Я так і не міг зрозуміти, доходить він сюди чи ні, а чи це просто тому, що я знав про нього.
Отож уранці я так і не показувався до ниіх./Яі1ч<ув, яйвдгіи "Запря-
гають, і тільки коли переконався, що вже вони зібралися, все-таки вийшов і пішов дорогою до мосту, і звідти почув, як підвода вирушає з подвір'я і завертає назад, до Нової Надії..А коли вернувся додому, Рейчел напалась на мене, як це я відпустив їх, не давши поснідати. Ніколи з тими жінками не знаєш. Тільки-но ти второпав, що вони мають на думці те-то й те-то, як ураз — щоб мені всячина! — мусиш міняти все, та ще й дістаєш прочухана за те, що ніби приписав їм цю думку.
Але запах я таки й досі чув. Отож я вирішив, що то не сам запах, а просто знаття про нього, ось що збиває з пантелику, як то буває. Та тільки коли я пішов до клуні, мені все стало ясно. Вже з порога клуні я щось таке побачив. Воно так ніби сиділо напочіпки, і мені спершу здалося, що це один з їхніх відстав, але потім я розгледів, хто то. Канюк! Птах оглянувся, побачив мене і рушив до виходу, широко розставляючи ноги, крила розчепіривши, пильнуючи за мною то через одне плече, то через друге, мов лисий дідок. Опинившись надворі, він спробував злетіти. Довгенько він попідскакував, поки нарешті знявся в повітря,— воно ж було густе, важке й дощовите.
Коли вони вирішили добиратись до. Джефферсона, то могли б об'їхати через Маунт Верной, як Маккалем поїхав. Він верхи вже післязавтра додому дістанеться. Звідти їм лишиться тільки вісімнадцять миль до міста. Але, може, той.міст теж знесло, і це показало йому, що все в руці господа.
Оцей Маккалем. Він же двадцять років купує у мене. Я знаю його з малих літ, знаю його ім'я, як своє власне, але щоб мені всячина, коли я можу його згадати.
ДЬЮЇ ДЕЛЛ
Ось уже видно дороговказ. Тепер він показує вбік від дороги, бо йому нікуди спішити. "Нова Надія, 3 милі" — проголосить він. Нова Надія, 3 милі. Нова Надія, 3 милі. Там уже наша дорога почнеться, вона зверне поміж дерев, порожня від непоспіху, вона твердитиме одне— до Нової Надії три милі.
Я чула, що моя мати мертва. Шкода, що я не мала часу на неї вмирущу. Шкода, що я не мала часу за нею пошкодувати. Бо ж у дику споганену землю на поглум —зарано зарано й зарано. Не те, що я була чи буду проти, а просто це зарано зарано й зарано.
Тепер він починає проголошувати. Нова Надія — три милі. Нова Надія — три милі; Так он що мають на увазі, коли кажуть —морок часу: ці агонія й відчай розпростертого кістяка, цей цупкий сповиток, в якому лежать споганені нутрощі подій. Коли ми наближаємось, голова Кеша поволі обертається, його бліде, безвиразне, сумне й стримане обличчя запитливо стежить за поруділим і безлюдним вигином дороги, біля заднього колеса Джуел на коні, дивиться просто себе.
Земля зникає з Дарлових очей, вони стають колючі, як шпильки. Вони втуплюються в мої ноги, тоді піднімаються по моєму тілу до обличчя, і вже й сукні на мені нема, і я сиджу гола на передку, понад цими забарними мулами, понад своїми муками. Припустімо, я звелю йому завернути. Він зробить те, що я скажу. Хто ж би сумнівався! Раз я прокинулась і відчула під собою розлогу чорну порожнечу. Я нічого не бачила. Я бачила тільки, як Вардаман встає, підходить до вікна й штрикає ножем рибину, і цвіркає кров, сичить мов пара, але я нічого не бачила. Він зробить, як я скажу. Він завжди мене слухає. Я можу будь-що примусити його зробити. Авжеж, можу. Припустімо, я скажу — заверни сюди. Це було, коли я тоді померла. Припустімо, я зроблю так. Ми поїдемо до Нової Надії. Нам же.не треба їхати до міста. Я підвелася, витягла ножа з рибини, яка ще сичала кров'ю, й убила Дарла.
Коли я ще спала в одному ліжку з Вардаманом мені був якось приснився кошмарний сон я ніби не сплю але нічого не бачу й не від' чуваю. я не відчуваю під собою постелі й не пам'ятаю хто я не можу 8гадШРс8о?&'ШеШ1ІІаЩїіь£ц§цдр. [щ я.дівчщщфтне усвідомлюю про-
Е6
те
кинулась я чи сню і що мені робити а про час я зовсім навіть не думаю аж це раптом я збагнула що то було то вітер віяв наді мною обвівав мене ззаау звідти де я не провітрила кімнати Вардаман спав і всі внизу теж а він прохолодним шовковистим повівом пробігав у мене по голих ногах.
Від сосен тягне прохолодою, сумовитий невгомонний звук. Нова Надія. Було три милі, було три милі. Я вірю в бога, вірю в бога.
— Чого ми не поїхали до Нової Надії, тату? — питає Вардаман.— Містер Самсон казав, що нам туди треба, а ми проминули той поворот.
Дарл каже:
— Дивись, Джуеле.
Але він не дивиться на мене. Він на небо дивиться. Канюк висить непорушно, ніби припнутий там.
Ми звертаємо на Таллів путівець. Минаємо клуню і їдемо далі. Колеса чавкають багнюкою, поруч тягнуться зелені рядки бавовника на цій дикій землі, і видно Вернона на полі за плугом. Він підносить руку, коли ми проїжджаємо, і довго дивиться за нами.