КЕШ
Я зробив її з укосами.
1. Так більше місця, щоб трималися цвяхи.
2. Кожний стик вийшов удвічі ширший.
3. Вода стікатиме по скісних боках. Воді легше бити вгору й падати вниз або ж розливатись по рівному.
4. У домі люди дві третини часу у вертикальному положенні. Через це стики й з'єднання підігнано згори вниз. Бо тиск же згори.
5. У ліжку люди весь час лежать, тому стики й з'єднання тут бічні, адже тиск розходиться по боках.
6. Окрім.
7. Тіло ж бо не прямокутне, як шпала.
8. Тваринний магнетизм.
9. Через тваринний магнетизм мертвого тіла тиск іде під нахилом, тому стики й з'єднання труни зроблено з укосами.
10. На старих могилах кожен може побачити, що земля просідає по боках.
11. Тоді як у природній ямі вона просідає посередині, бо тиск згори вниз.
12. Отож через це я й зробив її з укосами.
13. Так воно зграбніше.
ВАРДАМАН
Моя мама — рибина.
ТАЛЛ
Було десять годин, коли я вернувся з кіньми Пібоді, прив'язаними ззаду до підводи. Бричку вже приволокли звідти, де Квік знайшов її перекинутою в канаві, за милю від джерела. її стягли з дороги, де джерело, і після того вже більше десятка возів там проїхало. Знайшов її Квік. Він сказав, що вода в річці піднялася й далі прибуває. І що вона вже покрила найвищу позначку на опорі мосту, це вперше на віку він таке бачив.
— Міст не витримає такої великої води,— сказав я.— Хто-небудь говорив про це Енсові?
— Я говорив йому,— озвався Квік.— Він гадає, що хлопці, мабуть, чули про це й досі вивантажились і вже їдуть назад. Він сказав, що вони зуміють перебратися через річку з нею на підводі.
— Одвіз би та поховав її у Новій Надії,— сказав Армстід.— Цей міст старий. Я б із ним не ризикував.
— Він затявся відвезти її до Джефферсона,— сказав Квік.
— Тоді чим швидше він вирушить, тим краще,— зауважив Армстід.
Енс зустрів нас на порозі. Він був поголений, але недбало — довгий поріз на підборідді. На ньому вихідні штани й біла сорочка з кра-ваткою-метеликом. Сорочка щільно обтягнена, через що горб ще дужче випинається, та й вираз на обличчі інший. Він дивиться людям в очі з гідністю, лице його трагічне й умиротворене, він потис кожному руку, коли ми піднялися на ґанок і витерли черевики, трохи незграбно почуваючись у вихідній одежі, вона шурхотить, ми не дивимось прямо на нього, коли він зустрічає нас.
— Бог дав, бог узяв,— кажемо ми.
— Бог дав, бог узяв.
Малого немає. Пібоді розказав, як він з криком вбіг на кухню, накинувся на Кору і став її шарпати, коли побачив, що вона смажить ту рибину, і як Дьюї Делл відвела його до клуні.
— Мої коні цілі? —спитав Пібоді.
— Цілі,— відповів я.— Я нагодував їх уранці. І бричка ваша наче ціла, нічого їй не сталося.
— І ніхто в цьому не винен,— сказав він.— Я б дав десять центів, щоб дізнатись, де був цей малий, коли коні понесли.
— Якщо там що-небудь поламалося, я полагоджу,— сказав я.
Жінки йдуть до хати. Чутно, як вони гомонять і обмахуються віялами. Віяла тільки вжж, вжж, вжж, і стоїть гул від їхньої розмови, як від бджіл, що гудуть у відрі. Чоловіки поставали на ґанку, стиха перемовляються, не дивлячись один на одного.
— Добридень, Верноне,— чую я.— Добридень, Талле. •— Дощ наче знов буде.
— Таки факт.
— Атож, чоловіче. І ще й дужчий сипоне.
— А вода так швидко піднялась.
— Але сходить повільно. Вона довго тримається.
Я йду по другий бік хати. Там Кеш закладає дірки, що малий наколупав у віку. Він обтісує по клинцю для кожної дірки, а це ж морока, бо дерево мокре. Можна було б нарізати кружечків з бляхи і позакривати, ніхто б і не помітив різниці. Та й яке то має значення! Я бачив, як він цілу годину провозився з одним клинцем, наче скло обточував, коли міг би назбирати скільки хоч цурпалків і позатикати отвори, і було б нормально.
Коли з цим упорались, я повернувся до ґанку. Чоловіки одійшли вже трохи далі від хати, посідали на дошках і на кобилиці, там, де ми вночі майстрували труну,— хто сидів так, а хто накарячки. Уїтфілда ще не було.
Вони обернули на мене погляди, в очах запитання.
— Майже готово,— сказав я.— Можна б і забивати.
Поки вони попідводилися, на поріг вийшов Енс, подивився на нас,
і ми вернулись на ґанок. Ми знову протерли черевики, ретельно так, пропускаючи один одного вперед, переминаючись при вході. Енс стояв на дверях, вигляд у нього був гідний і умиротворений. Він запросив нас жестом, проводячи до кімнати.
її поклали навпаки. Кеш зробив ту штуку такої форми, як у на-
стінного годинника Г І — кожен стик і шов на дошках скошені
й підігнані; все так_щільно, як у барабані, охайно, як у кошику з шиттям,— а поклали її там головою в ноги, щоб не зім'ялась одежа. На ній була весільна сукня, що розширюється донизу, отож її поклали головою в ноги, щоб розрівняти сукню, а обличчя покрили вуаллю, щоб не видно було, як його поколупав малий.
Коли ми виходимо, 3'являєтвся Уїтфілд. Входить мокрий, забрьоханий до пояса.
— Хай ласка господня спаде на сей дім,— каже він.— Я спізнився, бо моста знесло. Довелося спуститись до старого броду й перебратися вплав на коні, господь не дав мені загинути. Благословення господнє сьому домові.
Ми повертаємось туди, де козли, і хто сідає на дошки, хто нака-рячки.
— Я знав, що його знесе,— озвався Армстід.
— Він так довго стояв, цей міст,— зауважив Квік.
— Ти хочеш сказати — господь його підтримував,— докинув дядь* ко Біллі.— Я не знаю, щоб хто-небудь хоч раз торкнувся його молотком за двадцять п'ять років.
— Скільки він часу простояв, дядьку Біллі?—спитав Квік.
— його збудували... дай-но подумаю... Збудували 1888 року,— відповів дядько Біллі.— Я пам'ятаю це, бо першим проїхав по мосту Пібоді, добираючись до мого дому. У мене саме народився Джоді.
— Але він давно б уже розвалився, якби відтоді я проїздив по ньому кожного разу, коли твоя жінка бувала при надії,— зауважив Пібоді.
Ми засміялися раптом уголос і так само раптом стихли.
— Скільки людських душ по ньому пройшло, що вже ні по яких мостах не ходитиме,— сказав Гаустон.
— Факт,— погодився Літлджон.— Що й казати.
— І іншого моста нема поблизу,— сказав Армстід.— Доки її підводою довезуть до міста, мине два-три дні. А доки назад з Джефферсо-на вернуться, то й цілий тиждень збіжить.