Довго я чую, як корова тупотить по вулиці. Потім вона йде на Майдан, переходить через нього, голова нахилена, тупотить Вона мукає. На Майдані нічого не було перед тим, як вона замукала, але він не був порожній. А от тепер він спорожнів. Вона все йде, тупотить Мукає. Мій брат Дарл. Він поїхав до Джексона поїздом. Він не поїхав поїздом, щоб збожеволіти. Він збожеволів на підводі. Дарл Вона там так довго. І корови вже не стало. Так довго. Вона там довше, ніж була корова. Але не так довго, як порожньо. Дарл мій брат. Мій брат Дарл
Виходить Дьюї Делл. Дивиться на мене.
— Ходімо тепер у той бік,— кажу я. Вона дивиться на мене.
— Не подіє це,— каже вона.— От сучий син.
— Що не подіє, Дьюї Делл?
— Знаю, що не подіє,— каже вона, дивлячись невидюще.— Я знаю.
— Ходімо в той бік,— кажу я.
— Нам треба до готелю. Вже пізно. Треба тихенько вернутись.
— Але хіба не можна пройти тудою, щоб хоч глянути?
— Може, краще тобі купити бананів? Може, так буде краще?
— Добре вже.
Мій брат він збожеволів і поїхав до Джексона. Джексон далі ніж божевілля
— Не подіє воно,— каже Дьюї Делл.— Я вже знаю.
— Що не подіє? — питаю я.
Йому довелося сісти на поїзд, щоб поїхати до Джексона. Я ще не їздив поїздом, а Дарл їздив. Дарл. Дарл мій брат. Дарл. Дарл
ДАРЛ
Дарл поїхав до Джексона, його посадили на поїзд, а він сміявся, і в довгому вагоні сміявся, і всі обертали голови, як сови, коли він проходив.
— З чого ти смієшся? — спитав я.
— Атож атож атож атож атож.
Садовили його на поїзд двоє. Куртки на них тіснуваті, і праві задні кишені віддимаються. А потилиці виголені рівно-рівненько, наче оце щойно вони від голярів, у яких шнури для розмітки, як у Кеша.
— Ти що, з пістолетів смієшся? — спитав я.— Чого ти смієшся? Що не любиш сміху? — отак я спитав.
Вони стягли докупи два сидіння, щоб Дарл міг сидіти біля вікна й сміятися. Один з них сів поруч, другий навпроти, тобто спиною вперед. Довелося одному з них їхати спиною вперед, бо на державних грошах кожен лицевий бік має зворотний бік і навпаки, а вони ж їдуть державним коштом, чисте тобі кровозмішування. А на монеті по один бік — жінка, і по другий — бізон, два лицевих боки й жодного зворотного. Не розумію, що це означає. У Дарла був маленький бінокль — з Франції, з війни ще. У ньому видко жінку й кабана, дві спини і жодного переду. Я розумію, що це означає.
— Того ж ти й смієшся, Дарле?
— Атож атож атож атож атож атож.
Підвода стоїть на Майдані, запряжені мули не ворухнуться, віжки обвинуті круг передка, задником підвода до будинку управи. Вона така самісінька, як і сотні інших підвід, Джуел, стоячи біля неї, дивиться на вулицю, як і будь-хто інший дивився б, але деяка відміна є, це помітно. З усього знати, як то у поїздів буває, що скоро неодмінно вирушать. Може, це тому, що Дьюї Делл і Вардаман сидять на передку, а Кеш на поперечці і їдять банани з паперової торбинки.
— Того ти й смієшся, Дарле?
Дарл наш брат, наш брат Дарл. Брат наш Дарл у клітці в Джек-соні, брудні руки він стромив у щілини й дивиться, і навколо рота у нього піна.
— Атож атож атож атож атож атож атож атож.
ДЬЮЇ ДЕЛЛ
Коли він побачив гроші, я сказала:
— Це не мої гроші, вони не мені належать.
— А чиї ж вони?
— Кори Талл. Дружини містера Талла. Це я продала її пироги.
— Десять доларів за два пироги?
— Не чіпай їх. Вони не мої.
— Та в тебе й пирогів ніяких не було. Брехня це. У цьому згортку була твоя недільна одежа.
— Не чіпай їх! Якщо візьмеш — ти злодій.
— Рідна дочка каже на мене — злодій! Рідна дочка!
— Тату, тату.
— Я тебе годував і давав тобі дах над головою. Я оточив тебе любов'ю й турботою. І ось тепер моя рідна дочка, дочка моєї дружини-небіжчиці, обзиває мене над материною могилою злодієм!
— Не мої вони, кажу тобі. Якби мої — я б тобі їй-богу віддала.
— Звідки у тебе цих десять доларів?
— Тату, тату.
— Не хочеш мені сказати? Ти їх так нечесно нажила, що соромно навіть признатись?
— Вони не мої, кажу ж тобі. Хіба ти не розумієш, що вони не мої?
— Таж я тобі поверну їх! А вона обзиває рідного батька злодієм!
— Я не можу дати, кажу тобі. Вони не мої, розумієш. А то б я їй-богу віддала.
— А я б і не взяв їх. Рідна дочка, яку я годував сімнадцять років, шкодує позичити мені десять доларів!
— Не мої вони. Я не можу.
— Чиї ж вони?
10*
145
— Мені їх дали. Купити дещо.
— Що купити?
— Тату, тату.
— Тільки позичити! Бог свідок, я ні за що не хочу, щоб мої власні діти мені дорікали. Але я їм даю все, що маю. З радістю даю. А от вони й крихтою зі мною не поділяться. Щастя твоє, що ти померла, Едді.
— Тату, тату.
— Бог свідок, щастя. Він узяв гроші й пішов.
КЕШ
Отож коли ми там зупинилися попросити лопати, то почули, як у будинку грає грамофон, а коли вони вже були нам не потрібні, тато й каже:
— Мабуть, краще я сам їх однесу. І ми вернулися до того будинку.
— Краще нам одвезти Кеша до Пібоді,— сказав Джуел.
— Та це ж одна хвилина,— сказав тато. Він зліз із підводи. Музика тепер не грала.
— Нехай Вардаман збігає віднесе,— сказав Джуел.— Він зробить це вдвічі швидше, ніж ти. Або дай я...
— Ні, мабуть, краще, як я сам це зроблю,— каже тато.— Якщо вже я їх позичав.
Отож ми лишилися на підводі, але музика тепер не грала. Я гадаю, це добре, що ми не маємо ніякого грамофона. Я б і не працював через це слухання. Хоча як небагато музики, то воно ще й дуже гарно. Коли от повертаєшся з роботи втомлений, нема кращого відпочинку, як музика. Я бачив і таку, що закривається, як саквояж, і зверху держак, щоб її можна було нести, куди хочеш.— Що він там робить, як ти гадаєш? — питається Джуел.— Я за цей час ці дві лопати вже б разів десять туди й назад відніс.
— Хай собі не квапиться,— сказав я.— Він же не такий хвацький, як ти, не забувай,
— Чого ви не дали мені їх віднести? Нам ще ж твою ногу треба підлікувати, щоб завтра ми змогли додому вирушити.
— У нас часу хоч греблю гати,— сказав я.— Цікаво, скільки за ці машинки вносять, коли берутьла виплат?
— Який такий виплат? — спитав Джуел.— І де ти грошей візьмеш? —— Та хто його знає,— сказав я.— Може, у Сюрата я її за п'ять
доларів купив би.
Нарешті тато вийшов, і ми поїхали до Пібоді. А коли ми були там, тато сказав, що піде поголитись. А потім увечері він сказав, що у нього справи і, кажучи це, косив очі вбік, а волосся його зачісане було й зволожене, і пахло парфумами, але я сказав — нехай собі, я б і сам не від того, щоб трохи тої музики послухати.