Бігом повертається Джуел, знов зиркає всередину на труну. Але не спиняється.
— Де корова? — вигукує він на бігу.
Я кидаюся за ним. У стійлі Мак вовтузиться з другим мулом. Коли голова мула обертається до полум'я, я бачу, що й він дико поводить очима, тільки не шарпається. Він просто стоїть, через плече стежить за Маком, і б'є задніми ногами, коли той пробує підступити. Мак озирається до нас, очі його й рот — три округлі дірки на обличчі, ластовиння на ньому, як горох на тарілці. Голос у нього тоненький, писклявий, лункий.
— Я не подужаю...
Слова з його уст наче несуться кудись геть далеко, звідки повертаються до нас, зовсім вичерпані відстанню. Поруч прослизає Джуел, мул крутанувся й хвицяє копитом, але Джуел уже в нього біля голови. Я нахиляюсь Макові до вуха:
— Сорочку. На голову.
Мак вилупився на мене. Тоді зриває нічну сорочку, накидає на голову мула, і той зразу впокорюється. Джуел верещить до Мака:
— Корова? Де корова?
— Останнє стійло, ззаду! — кричить Мак.
Корова стежить, як ми входимо. Вона забилася в куток, голову схилила, все ще жує, хоч і поспіхом. Але з місця ані руш. Джуел вижидає, дивлячись угору, і раптом ми бачимо, як усе піддашшя наче зникає. Воно стає суцільним полум'ям, дощ дрібних іскор шугає вниз. Джуел оглядається. Ззаду, під коритом, триніжка, щоб доїти. Він хапає й бехає нею у задню стіну. Вибиває одну дошку, другу, третю, уламки му, розкидаємо. Поки триває вовтузня у виломі, на нас щось навалюється ззаду. Це корова, одним свистячим видихом вона проривається межи нами в отвір, вискакує в осяяне спалахами подвір'я, хвіст її задертий вгору й рівний, мов швабра, прикріплена до хребта.
Джуел вертається в клуню.
— Гей,— гукаю я,— Джуеле! — Я хапаю його, він струшує мою руку.— Дурню,— кажу я,— хіба не бачиш, що тудою не вийдеш? — Прохід виглядає так, як промінь прожектора під дощем.— Ходім,— кажу я,— осюди.
Коли ми вилізли крізь отвір, він шарпнувся бігти.
— Джуеле! — гукаю я, здоганяючи.
Він кидається навколо клуні. Поки я надбіг, він уже біля другого її боку, на тлі яскравого полум'я це фігурка, вирізана з бляхи. Тато й Джілспай із сином трохи поодаль, дивляться на клуню, всю рожеву проти навколишньої темряви, бо ж місяць на часину сховався.
— Схопіть його! — гукаю я.— Зупиніть!
Коли я добігаю до дверей, він борюкається з Джілспаєм. Один як скіпка, у самій білизні, другий зовсім голяка. Вони наче зійшли
9 грецького фризу, виокремлені з реальності червоним блиском. Перш ніж я наспів, Джуел відштовхнув Джілспая на землю, крутнувся й вскочив у клуню.
Вогонь тепер гуготить цілком мирно, як от річка шумить. Пройма дверей на очах у нас тане, ми дивимось через неї, як Джуел, пригнувшись, підбігає до заднього кінця труни й нахиляється над нею. На мить він оглядається на нас крізь зливу пломенистого сіна, подібну до штори з вогненних намистин, і я вгадую, що губи його промовляють моє ім'я.
— Джуеле! — гукає Дьюї Делл.— Джуеле!
Тепер мені здається, що я вже хвилин п'ять чую, як її голос набирає сили, як вона задихається й пробує випручатись, а тато з Маком тримають її, і вона все кричить:
— Джуеле! Джуеле!
Але він на нас більше не дивиться. Плечі його напружуються, коли він береться за труну, підіймає один кінець її і спускає з кобилиці. Труна затуляє його собою, сама неймовірно довга,— мені аж не ві-риться, що Едді Бандрен потребувала стільки місця, щоб укластися. Ще хвильку труна стоїть сторч, а іскри шугають по ній гамузом, немов їх викрешує сам доторк до труни. Потім вона хилиться вперед, дедалі швидше, і полишає Джуела беззахисним перед дощем іскор, яких щораз більше сиплеться на нього, аж він опиняється в тоненькому вогняному ореолі. Не зупиняючись, труна перевертається і знов стає дуба, застигає так, тоді поволі проривається крізь запону вогню. Цього разу Джуел верхи на ній, він припав до труни, поки вона не бебехає на землю, кидаючи Джуела вперед, у повітря. Тоді Мак підскакує туди, звідки чути дух підгорілого м'яса, і ляскає по малинових в обводі дірках, що мов квіти розцяцьковують Джуелову сорочку.
ВАРДАМАН
Коли я пішов пошукати, де вони ночують, я щось побачив. Усі казали:
— Де Дарл? Куди подівся Дарл? її віднесли назад під яблуню.
Клуня ще червоніла, але це вже була не клуня. Стіни осіли, і тільки червінь вихристо здіймалася вгору. Вся клуня вихристими розжареними клаптиками пішла в небо, до зірок, аж самі зірки мусили розступитися.
А Кеш тоді ще не спав. Він крутив головою з боку на бік, обличчя його зросив піт.
— Хочеш, ми ще трошки поллємо її водою, Кеше? — спитала Дьюї Делл.
Нога Кешева почорніла. Ми посвітили лампою й оглянули його ногу, там, де вона була чорна.
— У тебе нога, як у негра, Кеше,— сказав я.
— Мабуть, доведеться це все збити з ноги,— сказав тато.
— Якої негоди ви це на нього наліпили? — спитав містер Джілспай.
— Я гадав таким способом закріпить її,— сказав тато.— Я тільки хотів допомогти йому.
Вони взяли пласку залізячку й молоток. Дьюї Делл тримала лампу. Бити довелося ще й як дуже. А потім Кеш заснув.
— Він спить,— сказав я.— Йому не боляче, поки він спить. На нозі оте тільки потріскало. Воно все не хотіло злазити.
— Разом з шкурою зніметься,— сказав містер Джілспай.— Якої негоди ви це йому наліпили? Невже ніхто з вас не дотямив, що ногу спершу треба жиром змастити?
— Я тільки хотів допомогти йому,— сказав тато.— Це Дарл накладав.
— Де ж Дарл? — спитали всі.
— Невже нї у кого з вас на щось більше розуму не стало? — дивувався містер Джілспай.— Я думав, бодай він розумніший.
Джуел лежав долілиць. Спина у нього вся була червона. Дьюї Делл помастила її ліками. Ліки зробили з масла й сажі, щоб опіки зняти. Тепер спина стала чорна.
— Тобі ж не болить, Джуеле? — спитав я.— У тебе спина, як у негра, Джуеле.
У Кеша нога, як у негра. Потім оте таки збили. З ноги Кеша засо-чилася кров.
— Іди лягай,— сказала Дьюї Делл.— Тобі треба спати. "— Де ж Дарл? — питали всі.
Він під яблунею, з нею, лежить зверху. Це він щоб кішка туди не вернулася. Я спитав:
— Ти від кішки її стережеш, Дарле?
По ньому переливалося місячне світло. На ній воно лежало непорушно, а Дарла просто посмугувало.