Отож за кілька днів я серед ночі почув, як Джуел встає й вилізає через вікно, а потім чую, що й Кеш встає і йде за ним. Коли я вранці прийшов до клуні, Кеш був уже там, мули нагодовані, а сам він допомагав Дьюї Делл доїти корів. Побачивши його, я зрозумів, що він уже знає причину. І ще я завважив, що він якось дивно так приглядається до Джуела, немовби аж тепер йому й справді є над чим поміркувати, коли з'ясувалося, куди й навіщо той ходить. Але погляд його не був стривожений. Цей погляд у нього я помічав тоді, коли він виконував за Джуела прихатню роботу, що числилася за Джуелом — як досі гадав тато — або за Дьюї Делл — як гадала мама. Отож я нічого не питав у нього, гадаючи, що він сам розповість, коли все обміркує. Він, проте, не розповів.
Раз уранці — у листопаді, це тривало вже п'ять місяців,— Джуела не було вдома в ліжку і він не приєднався до нас на полі. Отоді вперше мама дещо про це довідалася. Вона послала Вардамана шукати Джуела, а опісля й сама пішла за ним. Виглядало так, що поки обман тривав тихо-мирно, ми всі на це погоджувались, підсвідомо чи, може, з боягузтва, бо ж усі люди боягузи й ладні витерпіти будь-яке відступництво, аби лишень зовні було добропристойно. Але тепер, спонукувані нашим спільним страхом, ми це вдавання відкинули, як покривало з ліжка, й сиділи випростані у своїй голизні, дивлячись одне на одного й приказуючи: "Ось вона, правда. Він не прийшов додому. Щось трапилося. Ми допустили, щоб з ним щось трапилося".
А потім ми його побачили. Він їхав покрай межі й далі навпростець полем, верхи на коні. Грива й хвіст коня миготіли в русі, немов довершуючи плямистий обрис його шкури. Здавалося, що Джуел, з мотузяною гнуздечкою в руці, сам без капелюха, сидить охляп на вітряку. Кінь цей був нащадком одного з тих техаських поні, що їх двадцять п'ять років тому завіз сюди Флем Сноупс і продав з аукціону по два долари за штуку, і всі вони порозбігалися, тільки старий Лон Квік зловив,свого й навіть мав від нього потомство, бо не зміг його здихатись.
Джуел під'їхав чвалом і зупинився, п'яти вдавлені в ребра коня, той витанцьовував і вигинався, наче його грива, хвіст і плямиста шкура не мали нічого спільного з плоттю й кістками під ними, а він сидів верхи й дивився на нас.
— Де ти взяв цього коня?— спитав тато.
— Купив,— відказав Джуел.— У містера Квіка.
— Купив?— перепитав тато. — За які гроші? Ти що, обіцяв, що я заплачу?
— На свої власні,— сказав Джуел.— Я їх заробив. Можеш не хвилюватись.
— Джуеле,— озвалася мама.— Джуеле.
— Все нормально,— сказав Кеш.— Він заробив ці гроші. Він розчистив сорок акрів землі, які Квік придбав торік навесні. Сам-один усе це зробив, працював по ночах з ліхтарем. Я бачив. Отож моя така думка, що цей кінь нікому нічого не коштував, окрім Джуела. То й хвилюватись тут нема чого.
— Джуеле,— повторила мама.— Джуеле...— Тоді додала: — Іди-но в хату й виспися.
— Не зараз,— відказав Джуел.— Я не маю часу. Треба ще заробити на сідло й гнуздечку. Містер Квік каже...
— Джуеле,— сказала мама, дивлячись на нього.— Я дам тобі,* Я дам... Дам...
І вона розплакалася. Вона аж ридма ридала, не ховаючи обличчя, стоячи у своєму вицвілому халаті й дивлячись на нього, а він, верхи на коні, дивився на неї, і вираз його ставав усе холоднішим і знуджені-шим, аж урешті він хутко відвернувся, і підійшов Кеш і торкнув її за плече.
— Тобі краще піти додому,— сказав Кеш.— Тут для тебе надто вогко. Іди-но краще.
Вона тоді затулила обличчя руками й за хвилину таки пішла, спотикаючись у борознах. Але невдовзі оговталася і далі йшла вже рівно. Вона не оглядалась. Дійшовши до межі, вона зупинилася й гукнула Вардамана. Той не відводив очей від коня, так і вистрибував перед ним.
— Дай я покатаюся, Джуеле,— попросив він.— Дай я покатаюся. Джуел глянув на нього й знову відвернувся, тримаючи коня за повіддя. Тато стежив за ним, губи його плямкали.
— Значить, коня купив,— сказав він.— У мене за спиною розжився на коня. Навіть не порадившись зі мною. Ти знаєш, яка у нас скрута і все-таки купив коня, а годувати ж його мені доведеться. До сьомого поту наробився й купив собі коня.
Джуел подивився на тата, очі його були блідіші, як звичайно.
— Він і крихти твого не з'їсть,— сказав він.— Ні крихти. Я його радше заб'ю. Можеш ніколи цього не боятися. Ніколи.
— Дай я покатаюся, Джуеле,— попросив він.— Дай я покатаюся. — Він тріскотів, мов цвіркун у траві, мов цвіркунчик.— Дай покатаюся, Джуеле.
Тієї ночі я побачив, як мама сидить у темряві біля Джуелового ліжка. Вона гірко плакала,— може, тому що мусила стримувати свій плач, а може, тому, що про сльози вона була такої самої думки, як і про ошуканство, і ненавиділа себе за те, що так вчинила, а його за те, що мусила так вчинити. І тоді мені все стало ясно. Це мені стало так само ясно, як і того дня, коли я зрозумів про Дьюї Делл.
ТАЛЛ
Кінець кінцем вони таки домоглися від Енса, чого він хоче, і він сам, дівчина й малий злізли з підводи. Але навіть коли ми були на мосту, Енс раз по раз оглядався, наче гадав, що як уже він зліз із підводи, все якимось чином переграється назад і він знову опиниться у полі, а вона лежатиме в домі й чекатиме смерті, і все можна буде почати спочатку.
— Хай би взяли й твого мула,— каже він, а міст аж двигтить і хитається під нами, занурюючись у збурену воду, ніби він так тягнеться наскрізь через усю земну кулю, а протилежний кінець вистає з води, немов якийсь зовсім інший міст, і ті, хто показався б із води по той бік мосту, скидалися б на вихідців із самого нутра землі. Але він був ще цілий, це було знати з того, що тоді, як цей кінець його провисав у воду, другий наче зовсім не провисав — просто здавалося, мов дерева на тому боці й увесь протилежний берег повільно погойдуються взад-вперед, як маятник величезного годинника. А осклизлі колоди терлися й стукались одна об одну у воді, кінцями задиралися вгору, прорізали течію, переверталися й неслися до броду, де у розвихреному й пінявому потоці чаїлася несподіванка.
— А що б це дало?— кажу я.— Якщо твої мули не можуть намацати броду й перетягти по ньому підводу на другий бік, що б дало, якби їх було троє чи хоч би й десятеро?