— Ідіть вечеряти,— кажу я.— Покличте його.
Він усе для мене міг би зробити, а він і не здогадується. У нього сво! кишки, у мене — свої. А я — це Лейфові кишки. Ось так. Не розумію, чому він не лишився у місті. Ми, сільські люди, гірші за міських. Не розумію, чому не лишився. Тепер мені видно дах клуні. Край стежки стоїть корова й мукає. Коли я оглядаюся, Кеша вже нема. Я несу в хату сколотини. Тато, Кеш і він сидять за столом.
— А де та здорова рибина, що малий зловив, сестричко? — питає він.
Я ставлю сколотини на стіл.
— Мені не було коли її приготувати.
— Проста ріпа — найкраща їжа для такого огрядного чоловіка, як я,— каже він.
. Кеш їсть. На голові у нього— пітна смуга від капелюха. Сорочка в плямах поту. Він не помив рук.
— Треба було викраяти час,— каже тато.— А де Вардаман? Я йду до дверей.
— Та ніяк не знайду його.
— Нічого, сестричко,— каже він.— Не мороч голови рибою. Либонь же, не зіпсується. Сідай-но поїж.
— А я й не морочу,— відказую я.— Мені треба корову подоїти, поки не задощило.
Тато накладає собі й пересовує миску далі. Але він не їсть. Руки його мало не схрещені обабіч тарілки, голова трохи нахилена, волосся куйовдиться при світлі лампи. Вигляд у нього такий, як у бичка, пристукнутого довбешкою: він уже неживий, та ще не знає, що він мертвий.
Але Кеш їсть, і він теж їсть. . — Краще поїж трохи,— каже він. Він дивиться на тата.— Як-от ми з Кешем. Тобі треба.
— Атож,— погоджується тато. Він підводиться, як той бичок, що стояв навколішки в ставку, поки його непідбатожили.— Вона б не дорікала мені за це.
Коли вже мене не видно з дому, я йду швидко. Під горою мукає корова. Вона тикається до мене мордою, нюхає, подих її солодкий і гарячий, крізь сукню чути моєму гарячому голому тілу, стогне. . . — Почекай трошки. Потім я тебе впораю.— Вона йде за мною до клуні, я ставлю там відро. Вона дихає у відро, стогне.—Я ж сказала тобі — трошки почекай. У мене багато роботи, я не встигаю.
У клуні темно. Коли я проходжу, він б'є ногою в стіну, один раз. Я йду далі. Зламана дошка стримить, мов білястий обрубок, поставлений, стойма. І вже мені видно схил, вітер знову шугає.в обличчя, по-вільнішає і стихає, тут не так темно, хоч нема на що дивитись, купи сосен поцяткували положисті схили, потайні й насторожені.
Обрис.корови у дверях, вона тицяється мордою у відро, стогне.
Я проходжу повз стійло. Я вже майже пройшла. І довго наслухаю, як це слово вимовляється, перш ніж воно прозвучить, і те, що слухає в мені, боїться, чи стане часу висловитись. Я відчуваю, як моє тіло, кістки й плоть починають розділятись і відкриватися перед тим самотнім, і це роздвоєння таке жахливе. Лейф, Лейф.
— Лейфе.— Лейф. Лейф. Я нахиляюсь трохи вперед, одна нога рухнулася й заціпеніло завмерла. Я відчуваю, як пітьма несеться повз мої груди, повз корову. Я кидаюсь на пітьму, але корова затримує мене, і пітьма кидається на солодкий запах її болісного віддиху, в якому чути відгомін дерева й мовчання.
— Вардамане! Гей, Вардамане! Він показується із Стійла.
— Підслухач нещасний. Підслухач нещасний!
Він не опирається. Рештки нападницької пітьми з посвистом розлітаються геть.
— Що таке? Я нічого не робив.
— Підслухач нещасний!
Мої руки щосили шарпають його. Я, мабуть, 1 не могла б їх стримати. Я й не знала, що вони можуть так сильно шарпати. Через ці руки ми обоє тремтимо.
— Я нічого такого не робив,— каже він.— Я навіть не торкався їх. Мої руки перестають його шарпати, але я все тримаю його.
— Що ти тут робиш? Чому ти не озивався, коли я тебе гукала?
— Я нічого не роблю.
— Марш у хату, повечеряєш. Він випручується, я не пускаю.
— Іди звідси. Залиш мене самого.
— Та що ти тут робиш? Ти не підслухувати мене прийшов?
— Та ні ж, ні! Іди звідси. Я навіть не знав, що ти тут. Залиш мене. Я тримаю його, нахиляюся, щоб побачити його обличчя, обмацати
очима. Він мало не плаче.
— Ну добре, марш у хату. Я вже дала їм вечеряти, а як подою, теж прийду. Ти радше поспіши, поки він усього не виїв. Маю надію, ті коні гайнули аж до Джефферсона.
— Він убив її,— каже він. І починає плакати.
— Цить.
— Вона ніколи йому нічого поганого не зробила, а він прийшов і убиз її.
— Цить.— Він борсається. Я тримаю його.— Цить.
— Він убив її.
Ззаду підходить корова, стогнучи. Я знову шарпаю його.
— Ну, перестань. Зараз же. А то розхворієшся і не зможеш їхати до міста. Іди в хату й повечеряй.
— Не хочу я вечеряти. Не хочу я до міста.
— Тоді залишишся тут. Погано будеш поводитись — ми тебе залишимо тут. А тепер марш у хату, поки це травоїдне барило не прибрало всієї твоєї пайки.
Він іде, поволі розчиняється під горою. На тлі неба вимальовується вершина гори, дерева, дах будинку. Корова, стогнучи, тицяється мені в коліна.
— Почекай ще. Те, що тебе розпирає, нішо проти того, що у мене, хоч ти теж жінка.
Вона йде за мною, стогнучи. Тоді мертве бліде повітря знов гаряче пахає мені в обличчя. Він би міг це залагодити, якби хотів. А він навіть не здогадується. Він би міг усе для мене зробити, якби тільки здогадався. Корова дихає мені в ноги й спину, подих її теплий, солодкий, хрипучий, чути в ньому стогін. Небо пласко зависає на схилі, над таємничими купинами. За горою спалахує і гасне зірниця. Мертве повітря витворює мертву землю у мертвій пітьмі, і поглядом не охопити цієї мертвої землі. Вона, мертва й тепла, налягає на мене, крізь одяг сягає до тіла. Я кажу — ти не знаєш, що таке неспокій. І я не знаю, що це. Я не знаю, в неспокої я чи ні. І чи можу я непокоїтись. Не знаю, чи можу я плакати. Я навіть не знаю — було це зі мною чи ні. Я немов вогка набубнявіла насінина в гарячій сліпій землі.
ВАРДАМАН
Вони збираються покласти її туди, коли домайструють, а я ніяк не можу цього сказати. Я побачив, як темінь знімається вгору й суне, КО* лихаючись, геть, і спитав:
— Ти що, хочеш забити її цвяхами, Кеше? Кеше! КешеІ
Я замкнувся у засіку в клуні, ці новенькі двері заважкі для мене, вони захряпнулись, і я не міг дихати, бо там усе повітря просякло пацюками. Я спитав:
— Ти хочеш забити її цвяхами, Кеше? Хочеш забити? Забити її? Тато снує туди-сюди. Тінь його снує туди-сюди, над Кешем, що