— Вони... Розумієш, вони у своїх затишних кабінетах, — а моє горе — це ж не їхнє горе, — оголосили мене несповна розуму, — наче скаржився Печеніг, і я бачив перед собою справді передчасно постарілу, биту горем людину, а не колишнього героя. — Спершу, правда, намагалися мене м’яко переконати: "Наука сьогодні, на жаль, безсила порятувати душу людини". А я їм: "То чого ж варта ваша наука?.. Дракон пожирає людей на ваших очах, а ви... руками розводите? Хоч ви ще й гуманні, морфій колете, щоб людину позбавити мук, як її пожирає Дракон... Я, коли підкорював Далекий Космос, не скаржився вам на своє безсилля... Як і хлібороби, котрі вас годують. А ви чим віддячуєте, як горе прийде в чиюсь хату? "Медицина безсила, готуйтесь до найгіршого?.." Ой, скажуть вам колись хлібороби: хліба більше не буде, ми безсилі, то готуйтесь до найгіршого... Або ще щось подібне... Слово по слову, а за словами мені до кишені не лазити, — пішло й поїхало!.. Я їх звинувачую, вони — мене: в некоректності до авторитетних осіб... А я мов з ланцюга зірвався: "Ви — г...юки, а не авторитетні особи!" Вони мене — в психушку... З їхньої точки зору й моральних принципів, це, очевидно, найбільш переконливий аргумент у пошуках істини... Взагалі, в історії інакодумства — перевірений метод, що добре спрацьовує. Ніхто з них і пальцем не ворухнув, щоб врятувати Ірину. Тільки й порадили мені: про її душу ви мали б подумати раніше... Хоча тут вони праві. Цю просту істину я тільки тепер збагнув, хоча вона наче й лежить на поверхні. Та давно відомо: коли маємо — не бережемо, коли втратимо — плачемо. Як жінка Ірина була надзвичайно вродливою і звабливою. А я був молодим, спраглим до жіночих зваб. Цінував у ній більше її чарівне тіло, яке щедро брав. І лише тепер, втративши її, нарешті, збагнув, що в Ірини була ще й душа. Душа, що гріла мене всі ці роки і грітиме до кінця моїх днів. Збагнув, та пізно... Тепер мені зроду-віку самому не дістатися сузір’я Дракона, а ті, хто міг би це зробити, на жаль, бездушні. А люди без душі — це прислужники Дракона, хоч вони самі того, може, й не усвідомлюють. Ім’я їм — легіон, ось чому Дракон непереможний, а наука й медицина у нас безсилі...
— А може, ви, пане Даниле, дещо... занадто категоричний? — обережно почав я. — Адже наука, і медицина зокрема, досягли великих успіхів. Люди вже Далекий Космос підкорюють, як, до речі, і ви його підкорювали.
— Космос — так, підкорюють, — погодився старий. — А людська душа для них була й залишається за сімома печатями.
— І що ж тепер?
— А далі, як в поетовій баладі "Тополя", пригадуєш?
...Тополею стала,
Не вернулась додому,
Не діждалась пари.
Тонка-тонка та висока —
До самої хмари.
По діброві вітер виє,
Гуляє по полю,
Край дороги гне тополю
До самого долу...
Від цих прадавніх, гай-гай коли написаних, але вічних рядків стало щемно-сумно. Навіть мені, молодому і безтурботному, котрий ще навіть пари не мав — може, тому й був безжурним? А третє тисячоліття утверджувалося під пребадьорою вказівкою техногенних керманичів людства: будемо веселими, адже маємо право, всього досягнувши... Воно й так, досягли. Але ж... вітер. Офіційні гасла йому не указ, він все так же "край дороги гне тополю до самого долу"...
І біля астронавтової хатини гнулася на вітрі тополя. Данило Печеніг звівся, підійшов до неї, притулив до стовбура долоні й лице, довго так стояв, ніби заспокоюючи її, а коли повернувся (вітер наче стих, і тополя заспокоїлася), очі його були просвітленими.
— Після зустрічі з душею Ірини на Зеленій я зрозумів, що самотужки мені її не порятувати, бо я — не змієборець Кирило Кожум’яка, і Змія чи Дракона мені не здолати. Треба повертатися до людей за допомогою. І я повернувся. Ні, спершу не на Землю, для цього модуль негодящий, бо то, як на морські виміри, каботажне суденце для плавання між портами одного й того ж моря. Я повернувся на орбітальну станцію, на нашу космічну базу. А там мене відразу ж і заарештували — за несанкціонований політ. Якби покаятись, погатити себе кулаками в груди... А я поліз у пузир. Хоча був винуватий — захоплювати літальні апарати і кудись самовільно літати на них не дозволено нікому. Але я був у такому стані... А вони поставилися формально. Та й знову ж таки дисципліна... Мене дискваліфікували й відправили на Землю, поставивши хрест на подальшій роботі в Далекому Космосі. Звідтоді скільки я пооббивав порогів на Землі, у яких кабінетах тільки не був! І що? Оголосили мене перевтомленим і запроторили на лікування. І я збагнув: це — кінець. Якщо буду й далі битися головою у стіну, то лише розтрощу власний череп. Треба вдавати із себе покірного, щоб вирватися із психушки. І я заходився старанно симулювати, що ліки, транквілізатори кляті, якими мене накачували, почали на мене діяти позитивно. Через рік з гаком мене випустили. Я довго шукав місця побіля столиці, де мені дозволили проживати, і, зрештою, вибір зупинив на белебні неподалік Святополкового Стану. Кручу цю вибрав тому, що з неї хоч трохи, а таки ближче до неба. А може, й до Ірини. А ще як побачив тут тополю чорну, душа моя аж затремтіла. Ось тут і ніде більше! Тополя тут така ж, як і та, що прихистила душу моєї Іринки на Зеленій... Така ж самотня і беззахисна і так само в негоду гнеться до самого долу...
Біля цієї тополі на кручі, під високим дніпровським небом мені легше. Правда, взимку тяжко. Як захурделить, завіє пурга, затріщать морози, загатить усе навколо снігами, гнеться тоді аж до землі моя бідна тополенька... Як гляну на неї... Ой, нема нічого страшнішого за почуття власного безсилля. Коли знаєш, що дорогій тобі людині тяжко, а ти нічим не можеш їй допомогти, не кажучи вже — порятувати... Я тоді виходжу на причілок — гомоніти до тополі. А вітриська ревуть, тополя аж на хату лягає, і я благаю її триматися, а вітрів — схаменутися... Знаєш, що мені на Зеленій на прощання сказала Ірина? "Влітку в тополі мені добре, — говорила, і я відчував у її голосі сльози та відчай. — Ой, добре... Влітку над моєю тополенькою-сестрою блакитне небо, білі хмарки і ласкаве сонечко. А ось взимку... Як замете снігами, небо наче відчаєм наллється, дерева стоять голі й невимовно сумні... Гнеться моя тополя аж до землі, тремтить на вітрах, щомить здригаючись від холоду та безнадії... Ой, як сумно чекати весни-весноньки! — тяжка зима на чужій планеті за вісімнадцять світлових років від тебе, мій любий..." І я теж взимку щомить відчуваю, як тяжко Ірині на чужій планеті. З надією виглядаю весну. А раптом?.. Раптом ось цієї весни, ось цього року вдасться врятувати кохану?.. І ночами не залишаю горища, не відходжу від телескопа, бо здається, що ось-ось побачу в його окулярі далеку планету Р-004 у володіннях Дракона. Але поки що спілкуюся тільки з ним.