— Стій, не напирай, слова просить.
— Товариші, та дайте ж слова,— зринув зрештою з хаосу Андріїв голос, що серед юрби, мов серед ярмарку, посувавсь разом до сільради.
— Нікоторого слова.
— Дать слово?
— Не треба...
— Говори!..
Сміян придививсь до Андрія і... впізнав.
— А-а-а,— давня злість перевернула печінки. Давно то було.— Я ж тобі... пригадаю!
Наперли на сільраду. Сільрада зачинена. Коли Андрій опинивсь на ґанку і глянув навколо, комашки полізли поза шкірою: весь величезний вигін геть-чисто запруджений людьми, і ще йдуть, біжать з усіх заулків, захекавшись.
А надворі сутеніє.
Прибіг переляканий секретар (як з неба впав), впізнав Андрія і більше перелякався.
Андрій почав був говорить, розпалюючись і звично входячи в ролю, як на мітингу. Юрба зашикала, притихла, та тиша не втрималась, раптом лопнула і зчинивсь знову, тепер уже утроений, лемент. Полетіло каміння, зовсім близько вдаривсь і розбив шибку кийок...
Секретар хапливо відімкнув двері і пхнув туди Андрія,— бідняга влетів навзнак.
— Не напирай... товариші, стой!
— Пусти-и!
І секретар не стримав — ціла юрба ввалилась слідом.
При каганці в сільраді засідає дивний "трибунал" — кілька найзаможніших — хазяїв, що вдерлись на чолі з Сміяном, і вузлуватий, зляканий секретар сільради. З "начальства", як на гріх, нікого...
Спочатку сидять мовчки. Груня з Сміяном, важко дихаючи, витріщилась на свою жертву — зудить в руках. Секретар знає Андрія — комсомольця, завполітосвітою, але в чому тут річ?..
Напружена тиша.
Величезні волохаті тіні колишуться по стінах, по стелі.
На дворі шумить, як море, юрба і гупає в двері. У вікна витріщились десятки пар очей.
Андрій сидить окремо на столі і демонстративно дриґає ногами, а в самого душа не на місці.
— Тут телефон є?
— Що? Я тобі нателефоную, я тобі...— Сміян схопився, потім сів...
Суд почався. Верховодить Сміян.
Помацки, не знаючи, в чому суть, секретар почина вигороджувати Андрія. В'яже незграбно мову в узли. Се й те... це гарний юнак, комсомолець...
— Га, комсомолець... тим гірше для нього: бандит він, довольно.
Андрій перебив і спокійно почав розповідати, в чому справа...
— Що, що ж ти брешеш, сучий син, ану дзвонаря сюди, дзвонаря давай.
Пустили героя вечора, дзвонаря. А на дворі юрба шумить, хтось пробує виставить двері.
Проти монаших доводів кривого Павліна та проти аргументів Сміяна, скріплених матом і грюком кулака об стіл, всякі виправдання безсилі. Та Андрій і не виправдувавсь. Ушнипивсь понуро поглядом у Сміяна.
Десь він цього "креза" запам'ятав... Ага, 20-й рік... розверстка... Он як... Угу-у...
Тепер Андрій не виправдувавсь, бо добре знав, що не поможе, що сьогоднішній випадок лише зачіпка. Так, так... корінь зла десь там... коли він з братвою тут розкулачував... Скільки років пройшло, а впізнав Сміян. О, хіба він коли забуде, ніколи. Хіба вмре...
Андрія щось питали, але він не чув, втягнувшись в спогади.
...О, ніколи вони не забудуть цього...
Ніби стверджуючи останнє, Сміян грізно наблизивсь і взяв за петельки.
— Ну?
— Не руш!
— Н-на...
Важка груба долоня вдарила в лице. Андрій рвонувсь, напруживсь, як кішка для скоку, але враз руки опали, мов віжки, засунув їх глибоко в кишені. Бачив своє безсилля і кипів. Одступив крок до дверей.
— Пустіть... пустіть мене до людей...
Сміян і другий загородили дорогу. Андрій налазив, тримаючи руки в кишенях.
— Геть...
— А... ти револьвер... викинь!
Андрій не виймав рук з порожніх кишень.
— Пусти...— Він був готовий на все.
Сміян намацав ззаду стілець і скрипнув зубами...
— Викинь... викинь!
— Геть! Розмахнувся Сміян...
Раптом погас каганець. Заметушились. Знадвору хтось вибивав шибки.
Коли засвітили каганець, Андрія і секретаря сільради не було і всі двері замкнені.
Сміян і його приятелі замкнули в собі гнів. Резолюція була коротка:
— Піймать гада.
На дворі Сміян лютував:
— Хто в нас пале... хто в нас краде... хто коней воде... Сліпе, глухе обурення ствердило правоту його слів.
— Він не втече, він не втече, ми йому...— нахвалялись п'яні Євлампієнки, діти "порядного" батька, шибайголови.— Ми на всіх вулицях... Гей, хлопці,— зібрали кагалу подібних собі і пішли.
Людям, особливо молоді, ради свята не хотілось розходитися. Зійшлися у балачках та з кумою, той з сватом. Ґвалт помалу ущух. Пообсідали канави та колодки. Дівчата лузають насіння.
— Розходьсь, розходьсь... представленія не буде, не буде, — жартував веселий чередник Микита.
— Е, дядьку Микито, вже було...
— От так... з вашою чередою, як я через неї та приставленіе проґавив,..
Жарти, сміх. Розходились. Лишалась молодь.
Андрій, крадучись, добрався кущами з секретарем сільради до нього додому. Секретаря звали Никанором. Раніш він був слюсарем на цукроварні.
Коли погасло світло, а погасло воно не само, Никанор мерщій відімкнув двері в другу кімнату, шепнув Андрієві, і вони зникли. Пробравшись через другий вихід у садок, потім кущами і ось вони тут, дома.
— Ну, Андрій, або пан, або пропав.— Никанор в пітьмі дістав запилену карабінку, обойму патронів, мисливську рушницю.— Вибирай, заряджай.
В самого руки трусились.
Розкуражена перелякана дружина Никанорова схопилася, засвітила лампу і вкрутила — світ ледве блимав. Сама сіла на ліжкові, біла як крейда, в самій полотняній сорочці.
Зарядили хлопці і довго прислухались до найменшого руху.
Тиша аж дзвенить. Андрія розібрав сміх, стало чудно.
— Чого ти?
— Х-ха, яка це все кумедія, мов у театрі... Ет, дурниця. Знаєш, Никаноре, я піду: вони вже давно, мабуть, розійшлися.
Щось рипнуло, принишкли.
Стукнуло нерішуче в вікно. Жінка мерщій погасила світло.
Тиша. Знову стук.
— Хто?
— Я.
— Та я, Ларин...
— А, Іван, ти... Зараз.
Відкрив. Засвітили світ. Ввійшов стривожений Ларин, комсомолець, товариш Андріїв: необтесаний, але щирий.
— Ти тут, хох-хо... а я думав — капут. Там, брат, на тебе засідки всюди.— Потім спохвативсь: — А знаєш, за мною, здається, весь час слідили Євлампієнки з оравою.
Під вікнами зашелестіло. Никанор збентеживсь:
— Гаси.
Тиша. Хвилина, дві... Ніде нічого. Андрій не витримав, незручно за Никанорову сім'ю.
— Ану його к чорту, ждать отак, ніби курка в хворості, я піду: та й тобі, Никаноре, безпечніш буде, у тебе ж жінка, дитина... Та й взагалі це дурниця, ну хто посміє? Я пішов.