Зате жигіти весело готувалися полювати на гірських оленів та на архарів, чиї роги були з кулак завширшки, на гірських кіз і на хутрового звіра, коли під осінь вистигне його пишне зимове хутро.
Перший час усьому населенню аулу довелося багато попрацювати: треба було заготувати палива для вогнищ, а головне — налагодити випас худоби. Найважче було Жайсакові, як головному табунникові. Перший тиждень уся худоба паслася вкупі, але коли паші біля аулу більше не стало, довелося відокремити табун від отари і верблюдів від коней. Тільки кози, як і досі, паслися разом із вівцями і, поки барани мирно скубли траву, вони носилися по стрімких урвищах і запаморочливими стрибками перелітали зі скелі на скелю. Кожній отарі відвели окремий випас, окремих чабанів і доярок, і встановили зміни, щоб кожній людині вистачило часу і відпочити, і пополювати, і попрацювати для себе.
З незвички Кульжан здавалося дивним, що після пекучого дня з заходом сонця відразу ставало холодно. Доводилося одягати кожухи, спускати полог юрти і щільно закривати на ніч тундук: це дихали на аул холодом круті схили Кунгей Алатау, на якому вже не росли ані кущі, ані дерева і лише зеленіли луки, а ще вище блищали зморшкуваті прямовисні скелі, порослі мохом та лишайником, або тяглися величезні поля льодовиків, де крига досягала кільканадцяти сажнів товщиною і де народжувалися струмки й гомінкі ручаї, притоки повноводої цариці Семиріччя — Ілі.
Після бурі в Каракумах Кульжан стала боязкою і, наслухавшись оповідань про лісових хижаків, не наважувалася далеко відходити од аулу і пасовища або збирала дівчат, підлітків і вільних від роботи жигітів і йшла з ними до лісу по ягоди або по хмиз для вогнищ. Тоді Тайжан та Жайсак, без яких не обходилася ні одна така прогулянка, показували їй то схоже на кулю осине гніздо, що пахло воском і медом; то гіллясті роги марала, які він скидає щовесни; то рідкісну отруйну рослину, якої не можна торкатися голою рукою, бо за деякий час рука спухне, на ній з'являться болючі чиряки і людина горітиме, як у пропасниці або як від укусу отруйної гадюки.
Все цікавило Кульжан і розважало її. Все здавалося дивовижним, і вона невиразно відчувала, що їй так хороше й цікаво, бо вона не сама, біля неї Жайсак, її вірний захисник, друг і рятівник.
В горах Шаукен ніби вперше помітила, що на світі існує Жайсак. Чи то відвага молодого жигіта вразила її, чи то обридло вічно думати про господарство і сидіти з старим і буркотливим Джантемиром, але вона раз у раз кликала Жайсака в свою білу юрту і частувала то кумисом, то свіжою бараниною. Жайсак дякував за частування, від зайвого шматка не відмовлявся, але й довго не засиджувався в хитрої й балакучої господині — завжди стриманий, ввічливий і сухуватий.
— Ти повинен дорожити такою людиною, — говорила Шаукен Джантемирові. — Один Жайсак зробив для тебе більше, ніж усі інші чабани й табунники разом. Він і табун тобі врятував від вовків, і під час кочування, сам ще хворий, наводив лад, і Кульжан твою врятував від загибелі. Дівча пусте й дурне: полізло, шайтан зна чого, тинятися стійбищем у бурю, та коли б не він, — пропав би величезний калим, який ти маєш за неї одержати. Жайсак нам з тобою й іще не раз стане в пригоді. Треба чимось його зацікавити, щось для нього зробити.
— Знаю, — похмуро одказував Джантемир. — Та що це ти раптом розщедрилася? Мало йому верблюда, баранів і нового кожуха за табун?! Нема чого роздаровувати останнє. Загинуло стільки худоби, а ця баримта виявилася жалюгідним плювком. І чотирьох сотень голів не придбали. Чи не твій Жайсак щось утнув, бо Ісхак присягався, що отара була вдвічі більша.
Джантемир невиразно відчував, що його обдурили, але довести нічого не міг і тільки злісно й підозріливо позирав на табунників і роздратовано обривав жінку. Улаштувати другий напад на чужі отари він не наважувався: те, що можна було собі дозволити в путі, тепер би лише зганьбило його, як кричуще порушення старовинного звичаю, і Джантемир вирішив поки що зайнятися іншими справами.
Перш за все він наказав Ісхакові і двом старшим синам від Зейнеб — Бейсали та Ундасинові об'їхати гори і все Семиріччя і довідатися, де кочує Зулькарнай, за сина якого, Ібрая, була засватана Кульжан. За тиждень посланці повернулися. Байсали з Ундасином нічого не розвідали, а спритний Ісхак чув від людей, що син Зулькарная важкохворий і навряд чи зможе цього літа справити весілля.
Ця новина примусила Джантемира ще більше насупитися, і коли Шаукен знов з якогось приводу заговорила про Жайсака, він вишкірив на неї свої жовті зуби і шалено замахнувся камчею.
— З глузду з'їхала баба! Тут невдача за невдачею, а в неї тільки цей шахрай у голові! Закохалася ти в нього, чи що?!
А другого дня несподівано викликав Ісхака та двох аксакалів і виїхав до Зулькарная.
Лишившись сама, Шаукен відчула себе повновладною господинею і почала потроху здійснювати свої таємні плани. Випадково кинуте Джантемиром слово було не марною здогадкою. Шаукен вже давно відчувала, що стрункий і міцний красень табунник хвилює її кров, а його сухувата стриманість дражнила й розпалювала її більше, ніж коли б він пішов назустріч її заграванням і відповів на них грубим і одвертим жартом. Але для того, щоб просто покликати до себе Жайсака, не було приводу. Тоді Шаукен наказала одній з дівчат покликати матір Жайсакову, стареньку Кумині.
Кумині прийшла змучена вкрай: шість разів на день доїла вона кобил, а табун пасся не менш як за дві версти від аулу. Назад доводилося тягти на коромислі повні відра молока і вже в аулі переливати їх у так звані саба, тобто кумисні бурдюки. Ледве закінчивши цю роботу, треба було знов бігти в табун для нового доїння або сидіти і перебовтувати кумис, щоб, скисаючи, він не густішав і не брався грудочками. На той час, коли з вечірньою зорею спускали з конов'язі лошат і вони з веселим заливчастим іржанням мчали до своїх маток, виснажена Кумині ледве ноги волочила. Ось і тепер, увійшовши до білої юрти хазяйки, вона не витримала і безсило опустилася на кошму біля входу.
— Ти кликала мене, хазяйко?
— Так, Кумині. Я хочу, щоб ти завтра вранці доручила доїти кобил якій-небудь з жінок і допомогла мені розібратися з повстю. За рятування Кульжан і багатьох баранів я хочу подарувати твоєму синові нову теплу зимову юрту, бо в вашій старій зо всіх боків вітер задуває.