— Чуєш, Кульжан, — тихо казав він, — я тепер любитиму Жайсака, як брата, за те, що він тебе врятував. Оце справжній жигіт! Це батир, як Кобланди. Я попрошу його навчити мене битись соїлом, шакпаром і ятаганом. Я теж буду батиром і буду завжди захищати тебе від небезпеки.
Кульжан ласкаво усміхалася.
— Від джульбарса і отрутної гадини ти мене завжди захистиш, а від Шаукен — навряд. Вона отруює мені життя гірше відьом, про яких розповідав нам казку старий бухарець, що привозив батькові килими та урюк.
— Я її ненавиджу! — блиснув очима Рахім. — Вона тебе вигнала з юрти на вірну загибель. Я їй цього ніколи не подарую. І коли ти
Зінаїда Тулуб. ISBN 978-966-97236-2-8.
113
одружишся з Ібраєм, я втечу до тебе в аул, щоб ніколи її не бачити. Тільки шкода буде розстатися з Жайсаком, — додав він і зітхнув.
Наступного ранку аул вирушив у путь на світанку. В Семиріччі вже була жарка і пишна весна. Розквітнув степ. У соковитих травах купами жару палали степові маки і жовті та червоні ліхтарики тюльпанів. Тонким і ароматом віяло від шипшини в червоних і лимонно-жовтих квітах і від рудо-брунатних кущів диких півоній, а на рідких голих місцях вже блищали іскорки солі, наче слід останнього приморозку.
Місцевість ставала горбастою. Здавалось, що тут колись бушувало море і його велетенські хвилі раптом застигли. Вдалині вже неясно виступало з імли підніжжя могутнього гірського кряжа — Заілійського Алатау.
Аул ішов без дороги, та й шляхів тут зовсім не було, мчали з гір бурхливі потоки від танення льодовиків, і їх положисті, широкі річища правили за шляхи, якими кочові аули добиралися до розкішних альпійських луків.
Річищем такого потоку аул повільно втягувався в гори. Зараз тут біг тільки вузенький струмочок. Кілька років тому, в надзвичайно жарке й дощовите літо, більше звичного підтанули в горах льодовики, і від їх кришталевої зеленкуватої криги помчали в долину піняві потоки, ламаючи і ліс, і скелі на своєму шляху, і на двадцять верст від передгір'я завалили степ велетенськими брилами сіро-рожевого граніту і білого мармуру. Найменші з них були з барана, але були й такі, що могли б позмагатися величиною з биком, з верблюдом і з гарбою сіна.
Йти було важко. Тільки верблюдам все було байдуже, а вівці спотикалися й часто падали, послизнувшись на кругляках.
Дедалі стрімкішим ставав шлях. Праворуч і ліворуч височіли схили гір, зеленіли травою і яскравими квітами. Трави чергувалися з кущами малини, ожини, порічок, шипшини й смородини. Траплялися й дерева, оповиті в'юнками і диким виноградом, горіхи, фісташки, урюк, алича, дикі яблуні й груші. Старезні карагачі й дуби напинали над ними свої велетенські намети. Далі забіліли стовбури північних беріз, але найбільше було струнких, як корабельні щогли, височенних ялин, з темно-зеленою, майже чорною хвоєю. Кора їх блищала від бурштинових крапель запашної смоли.
Внизу, на рівнині, вже відквітала весна, а в горах вона лише починалася. В траві синіли фіалки, дикий гіацинт і сором'язливі білі зірочки суниці. Здавалося, що час відступає тут назад, навіть повітря знов стає легким, гострим і по-квітневому прохолодним.
Рахім не міг всидіти на верблюді, і коли той проходив повз величезну гранітну брилу врівень з верблюжою спиною, хлопчик раптом перестрибнув на скелю і кинувся до кущів, де його гостре око помітило пташині гнізда з рябенькими яєчками. Здерши з голови свій лисячий малахай, він засунув руку в одне таке гніздо і набрав яєчок під пронизливий писк пограбованих пташок, які з розпачем кружляли над маленьким розбійником.
— Поклади яєчка назад! — гримнула на брата Кульжан. — Такий вже великий, а гнізда руйнує, як мале.
Рахім висипав яєчка назад і кинувся до струмка. Він там помітив маленьких срібних рибок. Кілька разів намагався він схопити одну з них, але рибки ніби дражнили пустуна і спритно уникали його рук, коли ж він нахилився ще далі, рибка майнула кудись убік, а Рахім втратив рівновагу і шубовснув у льодову воду.
— Знатимеш, як пустувати, — суворо приказувала Кульжан, допомагаючи йому видертися на верблюда. — Сиди тихо, бо поскаржуся батькові, він одразу почастує тебе камчею.
Рахім притих і, як кошеня, пригорнувся до сестри.
Ішли вони тепер проміж двох майже прямовисних гір, на яких, просовуючи коріння в щілини скелі, росли високі кошлаті ялини. Дорога гадюкою звивалася вздовж потоку, і часто доводилося перебиратись, перестрибуючи пласкими, вимитими водою брилами, з одного берега на другий, туди, де дорога була хоч трохи ширшою і можна було прогнати отару й табун.
Аул поспішав: треба до півдня дістатися долини, бо вночі льодовики підмерзають і зранку до півдня гірські потоки, народжені від них, течуть ледве помітними прозорими струмочками, але в обід сонце починає припікати, крига швидко тане й струмочки перетворюються на піняві й каламутні потоки, виповнюючи все річище. Якщо аул буде в цей час в путі — всі загинуть у шаленій кипені потоку, що збиває з ніг і коней, і верблюдів і мчить з собою побитих об скелі мерців...
Цього разу обійшлося без пригод. Аул добрався до жаданої долини, і вислані вперед розвідники зустріли Джантемир-бая біля гирла міжгір'я і привели до скель, де на прямовисному граніті три місяці тому вони накреслили, потопаючи в снігових заметах, тамгу його роду.
Місце було вибрано напрочуд вдало. Дві гірських річки, достатніх, щоб напувати і вдвічі більшу отару, ніж Джантемирова, перетинали з двох боків ту затишну улоговину, де захищений від вітрів аул розкинув свої літні юрти. Навколо були розкішні альпійські луки з соковитими запашними травами, серед яких було багато цілющих. Незабаром, коли аул остаточно розташувався на літо, Зейнеб почала їх збирати й сушити, бо вона була найкращою знахаркою аулу і в її білій юрті завжди пахло цілющим зіллям, яким вона лікувала людей і худобу. Величні гори навколо поросли стрункими ялинами, дикими яблунями й грушами, горіхами, фісташками і непрохідними хащами малини, ожини, смородини, порічок та терну й аличі. Все це обіцяло чудовий урожай.
Але ніхто з аулу не наважувався ходити до лісу поодинці. Всі знали, що в горах багато пардучів, снігових барсів, які нападають на одиноку людину. Трапляються і ведмеді, і дикі кабани, і навіть володар Південного Казахстану — могутній джульбарс, і молодший брат його — рудий плямистий красень леопард, не кажучи про отруйних і неотруйних змій, якими кишіли хащі.