Шевченко і тепер не розумів, що вся царська сім'я вважала його своїм особистим ворогом і образником. Гірко скаржився він Жуковському, що Брюллов міг, але не побажав його врятувати, і благав Жуковського добитися хоча б дозволу малювати.
Левицький готувався до від'їзду, а Бутаков закінчував "Опис Аральського моря". Моряки теж поспішали на берег Балтійського моря, і на Костьольній увесь час стояла передвід'їздна метушня.
В середині січня прийшов з Петербурга лист від Михайла Матвійовича Лазаревського, адресований Федору Матвійовичу. Федір був у відрядженні. В його друзів не було один від одного ніяких таємниць, тому вони вирішили розпечатати лист і за вечірнім чаєм його прочитати.
Після звичайних святкових поздоровлень і запитань про здоров'я Лазаревський описував страту петрашевців:
"Це було щось невимовно жахливе, — писав він. — 3 світанку народ сотнями рушив на площу, де мусило відбутися це огидне й криваве видовище. В юрбі показували матерів, братів і батьків стратенців. Дехто з них не міг триматися на ногах. Сторонні люди підтримували їх під руки, самі з хвилювання тремтячи, як у пропасниці.
І ось нарешті під міцним конвоєм з'явився їх жахливий кортеж, їхали вони по двоє й по троє відкритими возами без шапок, в легких літніх пальтах, в яких їх було арештовано навесні, хоч надворі стояв лютий хрещенський мороз. Сині від холоду, бліді тюремною блідістю, вони здавалися мерцями.
Мені хотілося втекти від цього видовища, але ноги наче приросли до землі, а загострена увага жадібно ловила, начебто випалювала в голові всі стадії цієї моторошної церемонії.
Безмежно довго читали вирок... В юрбі десятки зблідлих вуст повторювали їх прізвища й жахливі слова: "до страти". Потім кожного з засуджених ставили навколішки, і кат у криваво-червоній сорочці, в чорних плисових штанях і лакованих чоботях, наче Малюта Скуратов192 з старовинної гравюри, ламав над головою стратенця його заздалегідь підпиляну шпагу. Так символічно позбавляли його честі, дворянства, титулів, усіх людських прав, дипломів, орденів та інших нагород і воєнних та цивільних чинів, потім священик підійшов до них з хрестом, напутствуючи їх у вічне життя... І нарешті почали натягати на них савани — довгі, грубі сорочки до землі з довгими, аршинів на три, рукавами.
Я чув, як за моєю спиною голосно й розпачливо скрикнула якась жінка, і цей зойк, пронизливий і лункий, повний безмежного жаху, ще й досі звучить у мене в ушах. Я не витримав. Я кинувся геть від ешафоту, від цієї юрби, де одні переживали жорстоку душевну муку, а інші готувались дивитися на смертні муки найкращих людей країни з одвертою загостреною цікавістю, як дивляться на небезпечний номер циркових акробатів під банею цирку.
Надвечір прийшли земляки і розповіли, що стратенців помилували і замінили їм страту довгими роками каторги в Східному Сибіру.
В листі було ще кілька рядків до Тараса Григоровича, але лист випав з його рук і так і лежав на столі недочитаним. Усі мовчали. Самодержавство глянуло їм у вічі жорстоким бездушним поглядом ката, від якого в тепло натопленій кімнаті раптом стало всім холодно.
— Спаліть, — перший отямився Поспєлов.
Ніхто не ворухнувся. Він підніс лист до свічки і тримав так, поки вогонь не доторкнувся його пальців.
XVIII. У СЛОБІДЦІ
Почуття глибокої самотності охопило Кобзаря після від'їзду Бутакова, Поспелова й Левицького. Він одразу перебрався в свою майстерню у Герна в слобідці, де завжди було чисто прибрано і тепло.
Туга за родинним гніздечком опанувала його з незвичною силою.
— Бурлака, безпритульний бурлака, — шепотіли його вуста.
Скільки пам'ятав себе, завжди і скрізь жив він по чужих людях— спочатку як кріпак, безсловесна тварина, що мусить їздити із своїм паном, куди поженуть його панські примхи. Потім майстерня Ширяева193, відомого петербурзького підрядчика-маляра, який розмальовував палаци вельмож, театри та кращі споруди столиці. Рідкі ночівлі у художника Сошенка194, потім — майстерня Брюллова, величезна, розкішна майстерня, де кілька років жив він, прибитий туди бурею життя безпритульний учень. Потім...
Та хіба можна згадати всі хутори та маєтки України, по яких мандрував або жив він, хай славетний поет, та не хазяїн, а напівнахлібник!
Потім Київ. Рідний стародавній Київ! Тільки тут жив він не гостем, а у себе, наймаючи вдвох із Сажиним крихітне приміщення на Хрещатицькому завулку195 в будинку, який мало чим відрізнявся від селянської хати.
І знову — мандри. То по розкішних маєтках з білосніжними палацами у витончено суворому стилі Александрівського ампіру196 або у важкуватому від оздоб пишному українському барокко. Скрізь — гість, скрізь — чужак і мандрівник... І нарешті — Третій відділ, каземат, Орська фортеця, казарма, борт "Константина" та землянка на Косаралі, яку теж звали не його, а макшеєвською.
Де ж кінець цим вічним мандрам? Де той порт, в якому кине він свій важкий життєвий якір, де знайде він свою сім'ю, жінку, діток? Де це нарешті буде? І чи буде колись? Він втомився од вічних блукань, змерз душею серед чужих, хай і добрих людей. Адже ж найкращий друг ніколи не стане рідним. А саме рідного і кревного тепла благає його втомлене серце й самотня душа...
Довго сидів він так у своїй майстерні на слобідці, не відчуваючи плину часу, потім витяг свою заповітну книжечку і почав писати:
А я так мало, небагато Благав у бога, тільки хату, Одну хатиночку в гаю, Та дві тополі коло неї, Та безталанную мою, Мою Оксаночку...197
Він кинув перо, підпер руками кошлатоброву голову і в думках опинився на дніпрових урвищах біля Трипілля та Канева. Йому здалося, що Оксаночка198 поруч із ним, що блукають вони удвох, натом-лені денною працею, та думають, хто тут спить вічним сном, у цих стародавніх могилах; хто кілька століть тому орав цей неосяжний наддніпрянський степ, коли ще люди не знали кріпацтва? І чи не тут билися колись славетні полки Наливайка?199 Потім вони тихо спустилися до Дніпра і лише увечері повернулися вдвох до своєї білої хатинки, в своє тепле, родинне кубельце...
Опам'ятавшись від мрій, гірко посміхнувся поет. Всі райські сади на Україні належать панам, а селянам не можна й визирнути з своїх жалюгідних халуп. І, схопивши перо, Кобзар закінчив свій вірш повними сарказму й гніву рядками.