— Пани разом з голотою?! — засміявся Шевченко. — Цікаве видовище!
— Для першого бою і панські шаблі будуть дуже до речі, а згодом — розберемось. А взагалі скрізь тепер неспокійно: бушують і російські мужики, Угорщина тож ніби заворушилася... Лихо в тому, що люди розкидані на неосяжних просторах маленькими купками і нема в них ані окремої пошти, ані такого чудового нового засобу сполучень, як телеграф. Важко селянам єднатися. Робітникам значно легше і зручніше: вони працюють усі разом, мають змогу краще організуватися.
— А ще що чути? — нетерпляче підганяв його Шевченко.
— А вам цього мало, колего? Ну, якщо хочете, є й погані новини. Наприклад, холерна епідемія в Росії, і навіть є чутка, що почалася й чума. Коли так, — почнуться скрізь карантини. Не чекайте тоді з батьківщини листів. Але поки що це тільки чутка і, мабуть, брехня.
Новини були справді неабиякі, але надто лаконічні й уривчасті. На всі запитання Крулікевич лише повторював сказане або висловлював власні думки, які нічого не з'ясовували. Тим часом сонце значно відхилилося до заходу, і малювати стало неможливо: змінилося освітлення; Шевченко зібрав своє малярське приладдя, і вони рушили до табору, зголоднілі й схвильовані.
Тієї ночі Тарас Григорович не міг заснути. Він намагався уявити собі атмосферу підготовки до повстання. І ці гарячі промови й суперечки в таємних гуртках, і палкі прокламації. І як мостяться до всього цього панки...
Ледве дочекався він світанку і, поки Макшеєв та його денщик мирно спали, тихенько вийшов із джеломійки, витяг свою заповітну книжечку і замислився: уява малювала таємні збори змовників-панів. Але були це не пани, а нічні потворні птахи, які ховаються від світла, бо темні й злочинні їх наміри й думки. А рука швидше бігала білою сторінкою, нанизуючи дрібний бісер літер. Рядок за рядком народжувалася байка "Сичі". Слова самі шикувалися в стрій співучого вірша:
На ниву в жито уночі, На полі, на роздоллі, Зліталися поволі
Сичі.
Пожартувать,
Поміркувать,
Щоб бідне птаство заступить, Орлине царство затопить
І геть спалить. Орла ж повісить на тичині, І при такій годині
Республіку зробить!124
Прокинувся Макшеєв, і хвиля натхнення поволі почала спадати. Шевченко згорнув і заховав свою крихітну книжечку до іншої слушної хвилини.
Якось, розглядаючи альбом Тараса Григоровича, де вже було чимало малюнків, Макшеєв зауважив:
— Шкода, що ви подарували Шрейберові ваш перший малюнок — пожежу в степу. Він був дуже вдалий.
— Що ви, я тому й віддав його, що акварель вийшла не такою, як мені бажалося, — засміявся Шевченко. — Я півтора року не тримав пензля в руках і не міг одразу опанувати колорит. Але я добре запам'ятав усі відтінки полум'я, диму й заграви та їх чудові віддзеркалення в воді. Колись відновлю усе це з пам'яті, і ось побачите: це буде значно краще, живіше, ніж та перша спроба з натури.
Пройшли вже майже половину путі, а степ, як і раніше, був все такий же одноманітний. Тільки тепер де-не-де на пагорках темніли пам'ятники казахським батирам та святим. Своїми контурами вони в більшості нагадували еллінські саркофаги. Матеріалом для них був дикий камінь, а інколи і просто глина або обмазаний глиною очерет.
Місцевість ставала кам'янистою. Земля була вкрита дрібними уламками кварцу, по яких не можна було ступати босоніж. їздові обмотували собі ноги шматками овечих шкур та різними ганчірками або сідали на вози. І змучені коні ледве тягли свій надмірний вантаж.
Перейшли вбрід напівпересохлу річку Іргиз і просувалися тепер її лівим берегом, залишивши праворуч гору з могилами батирів. Вже збиралися зупинитись на перепочинок біля могили батира Дустана, коли раптом розвідники примчали чвалом назад і щось схвильовано доповіли генералові.
Певно, новина була дуже тривожна, тому що Шрейбер одразу скликав на нараду офіцерів конвою, потім усіх вразила звістка, що за дві-три версти попереду вчора був бій: на невеличкий транспорт, який вийшов з Оренбурга на два дні раніше основного, напали хівинці, і хоч охорона відбила напад, чимало возів пограбовано. Кільканадцять їздових потрапило в полон, багатьох поранено й забито, в степу ще лежать непоховані трупи солдат з відтятими головами.
Надіслали у всі боки підсилену розвідку. Перев'язали поранених, зібрали докупи трупи. Осторонь вже копали братську могилу. Шевченко з жахом дивився на обезглавлені трупи таких же солдатів, як і він сам.
— Аде їх голови? Чому ж їх не зібрали? — спитав він.
— Голови у нападників. Вони однесуть їх до свого ватажка. За кожну голову він сплатить їм або грішми, або чимсь коштовним, а відтяті голови накаже скласти пірамідою біля свого намету або одвезе до свого стійбища як військові трофеї, — пояснив Макшеєв. І по хвилі додав: — Тепер ви зрозуміли, чому тут без охорони не можна? Тут і хівинці можуть наскочити, і кокандці, і повсталі киргизи з загонів Кенесари.
Шевченко мовчав. Тим часом розклали й встановили похідну церкву. Молоденький священик, призначений в Раїм на парафію, одягнув ризу, і почалася похоронна відправа. Орські й оренбурзькі солдати поховали своїх товаришів і потім довго мовчки стояли над їх самотньою братською могилою...
Днювання було сумне й тривожне.
— Упокой, Господи, душі рабів твоїх, імена же ти їх, Господи, вєси, — довго й старанно молився Кузьмич, і слід від сльози на його щоці довго ще блищав в червонуватих променях призахідного сонця.
"Кому потрібна ця кров? Ці жертви?" — з гіркотою думав Тарас Григорович, малюючи могилу батира Дустана129.
Спали не роздягаючись, зі зброєю в руках. Вартових зміняли щогодини, але ніч минула без пригод, і другого дня надвечір транспорт дістався до Уральська. Це було жалюгідне селище з саманних хатин та очеретяних мазанок, оточене невисоким валом. Воно швидше нагадувало загін для худоби і справило на Шевченка й на моряків гнітюче враження.
За Уральськом транспорт двічі ночував на березі степового озера, а третьої ночі підійшов до гнилої річки Джалолди, за якою починалася пустеля Каракуми. Всі з жахом чекали цього переходу. Старі солдати розповідали про Каракуми такі страхи, що кожен мимоволі здригався, готуючись до найгіршого.