— Ой, як кушпелить наша піхота, — зауважив Макшеєв, витираючи спітніле чоло, брудне від пилу.
—Не розумію, для чого в пустелі така велика охорона: дві роти піхотинців, гармати, три сотні козаків, — знизав плечима Шевченко. — Наче збираємось воювати.
— Та щось подібне... — посміхнувся Макшеєв. — Юридично наш кордон проходить по ріці Урал. Орська фортеця якраз стоїть на кордоні, а Зауральський степ не наш.
— Отже, майор Мєшков прогнав аул Джантемир-бая з їх власних земель?
— Ет, якби ж то вони лишалися їх власними... Англійці підбираються до Середньої Азії з півдня. Дипломатичною мовою це називається поширення сфер впливу. От наша експедиція і є своєрідною розвідкою. Спробуємо прибрати до рук море, яке киргизи звуть Тениз-Арал.
Неосяжною рипучою й ревучою лавиною посувався транспорт степом, оповитий хмарою куряви. Оглушливо рипіли вози, репетували їздові, дзеленчали гайки, ревли воли та верблюди, ляскали батоги, лунала лайка та команда, іржали коні, важко тупотіли чоботи й копита. Грудки дорожньої землі розмелювалися в найдрібніший порошок то чорний, то рудий від глини.
Транспорт зупинився лише раз попасти коні і худобу. І поки коні лунко хрумкали овес й форкали від куряви, люди полягали на землю і, не підводячись, жували житні сухарі й запивали водою. На ніч зупинилися рано, коли сонце ще котилося понад гранню землі. Стали біля напівзавалених степових колодязів, на дні яких тьмяно виблискувала темна вода.
Для офіцерів одразу зняли з верблюдів і поставили легкі жолим уї, або, як звали їх солдати, джеломійки. Макшеєв запросив Шевченка до себе ночувати.
Вирушили в путь на світанку, весь степ блищав від буйної роси, наче обсипаний діамантами. Щоб врятуватися від куряви, Шевченко вийшов на півгодини раніше, одразу услід за провідниками й розвідниками, і весь ранок дихав свіжим, чистим повітрям, насолоджуючись тишею безкрайого степу. День був ясний, але опівдні Тарас Григорович помітив спереду на самому обрії маленькі білі хмаринки, які то з'являлися, то ніби танули, не підіймаючись вище.
— Степ горить! Киргизи підпалили степ! — крикнув йому один з провідників.
— Нащо?
— Щоб торішній ковил не заважав рости молодому. Старий, згорить, залишиться попіл, а попіл — це найкраще добриво для трав, а для киргизів — трави перше діло, бо ж вони живуть з самого скотарства, — пояснив, під'їжджаючи, Макшеєв.
Назустріч транспорту дмухнув легенький вітрець, трохи втамовуючи спеку, і години за дві після південного привалу почав долинати ледь помітний запах гару, але вогню ще не було видно.
— Цікаво, що з нами буде? — уголос міркував Шевченко. — Адже ж ми йдемо якраз туди.
— Не загинемо, — розсміявся козак-провідник, блиснувши сліпучо-білими зубами. — Ось зараз річка поверне в інший бік. Горить за рікою.
Він казав правду. За годину до заходу сонця попереду з'явилися спочатку окремі вогняні цятки. їх ставало все більше й більше, а коли почало сутеніти, вогні помалу злилися в одну блискучу смугу, що сяяла далеко попереду звивистим вогняним струмком і ставала щохвилини яскравішою та ширшою. Але між вогнем і транспортом залягла тепер блискуча стрічка Орі. Легка зибінь від вітерця йшла водою. Золотою лускою відбилося в ній полум'я степової пожежі. І якраз у цю мить на самому березі Орі з'явився караван. Верблюди йшли один за одним довгою низкою і на тлі палаючого степу здавалися вирізьбленими з чорного дерева. Шевченкові дух перехопило від цієї краси, він кинувся до возів. Він повинен намалювати цю річку, й золоту лускату зибінь, і верблюдів — все-все. Він кидався проміж возами й марно шукав отой єдиний віз з написом "Особистий багаж начальника експедиції", віз № 302, поки не потрапив на денщика Бутакова. Вдвох вони швидко знайшли цей віз. Шевченко дістав фарби і альбом, але коли він повернувся до джеломійки Мак-шеєва, бухарський караван вже зник у тьмяному присмерку...
Всю ніч палав степ. Вогонь усе наближався до Орі і нарешті зупинився на її протилежному березі, охопивши високі кущі тамариску, курай та будяки. Раз у раз він звивався вгору золотим водограєм, кидаючи в небо вогняні джмелі іскор... Іноді вітер хилив набік жовтогарячу гриву вогню, здував із неї і кидав у річку окремі краплі полум'я, які повільно кружляли в повітрі і гасли над самою водою. Макшеєв довго сидів поруч із Шевченком і теж милувався стихійною силою пожежі, потім втома зморила його, і лише Тарас Григорович просидів до ранку надворі, забувши сон. Було надто темно, щоб малювати, але на світанку, коли зірниця забарвила пурпуром пір'ясті хмаринки на небі, а за рікою ще звивалися останні фонтани вогню, Шевченко з гарячковою швидкістю накидав після річної перерви свою першу невільницьку акварель.
Обходячи вранці свій табір, генерал Шрейбер натрапив на Шевченка. Зупинившись біля художника, він довго дивився на його роботу, похвалив її і з одвертим жалем повернув Тарасу Григоровичу. Шевченко зрозумів натяк. Що було робити?
— Ваше превосходительство, — зніяковіло сказав Шевченко. — Я бачу, що моя робота вам подобається. Дозвольте подарувати її вам на згадку про цю пожежу.
Весь наступний день транспорт ішов правим берегом річки, але чотирнадцятого травня Шрейбер наказав переправлятися на протилежний берег. Вода була ще по-весняному висока. Довелося будувати міст. Цю справу доручили Макшеєву. Матеріалом був корабельний ліс та бухти товстих морських канатів. Рубати їх не дозволяли. Це дуже ускладнювало роботу. Проте через кілька годин міст все ж таки було споруджено, і спочатку гармати, а за ними й вози повільно, але без втрат переправилися на лівий берег. Верблюди перейшли річку вбрід.
Далі посувалися чорним згарищем. Запах гару та попіл робили куряву ще густішою та задушливішою, а вигляд чорної землі навіював сум. Люди й коні знесилились, але Шевченко бадьоро йшов вперед, милуючись то вершниками, то верблюдами з їх довгою і надзвичайно пухнатою вовною на колінах і грудях, їх гордовитими невеличкими голівками на довгих, граціозно вигнутих шиях. Все навколо просилося під олівець та на полотно, але працювати на ходу було неможливо, і Тарас Григорович тільки намагався добре запам'ятати найяскравіші деталі вбрання, характерний монгольський розріз очей, контур вилиць, бронзовий відтінок засмаги, а на привалах відразу брався за пензлі та олівці.