Був сонячний морозяний день і зовсім тихо. Замерзлим морем сяяв під сонцем степ. І неглибокий сніг лежав на ньому дрібними брижами в рідкій щетині торішнього кураю та ковилу. Поодинокі будяки стирчали з маленьких купочок снігу, в яких вмерзли кульки перекотиполя.
Шевченко ішов навпростець, вгадуючи річище Орі з рідких кущів, що облямовували її береги. Незабаром вдалині замайоріли аульні юрти й будівлі, і Тарас Григорович прискорив кроки. Після вчорашніх співів він добре спав і сьогодні відчував себе майже здоровим. Але дорога все ж таки втомила його, і до аулу він насилу добрався.
В аулі всі займалися своїми звичними щоденними справами. Тарас Григорович пригадав лютих аульних собак, зупинився віддалік і гукнув Жайсака. Та на його голос все ж таки перші відгукнулися вовкодави, а вже потім з'явився і їх хазяїн.
Жайсак щиро зрадів гостю, запросив його сідати на почесне місце навпроти входу. Напередодні він забив пару зайців і був радий почастувати його свіжою зайчатиною.
— З ним полював, — кивнув він на орла, що куняв у кутку на ту-гирі. — Він добре б'є і зайця, і лисицю, і навіть вовка. Дивись, Тарас-ага, скільки у мене вже набралося шкурок: сім чорнобурок, дев'ять рудих лисиць та три вовки. А зайців стільки набив, що ми з ana щодня ситі і собаки стали гладкі від зайчатини, — весело розповідав молодий табунник, блискаючи жвавими антрацитово-вороними очима. — Ісхак теж полює з байським орлом, бо ж стільки в степу розплодилось вовків, що кожної ночі шестеро жигітів чергують при табуні. Цієї зими я б уже не впорався з вовчою зграєю: напевно, з'їли б мене вовки.
— Ати вмієш обробляти шкури на хутро? — спитав поет.
— Тайжан вміє, друг мій. Я — ні, — признався Жайсак, складаючи хутра в скриню. — Коли набереться з півста чорних лисиць і багато рудих, — поїду в Оренбург продавати. — Жайсак зітхнув: — Важко назбирати грошей на калим і весілля, Але хочеться надіятися...
— А що чути про нареченого Кульжан?
— Нічого. Лежить нерухомо. На той рік побачимо, що буде. Шевченко помітив, що йому важко і неприємно про це говорити, тому одразу змінив розмову.
— Аде Абдрахман?
— По аулах мандрує, пісні співає. Де ж йому бути? А тепер гостює у нашого бая Азат, молодий акин. Якщо хочеш, ходім до бая, послухаєш його пісень.
У великий мороз Джантемир перебирався з юрти в будинок на березі Орі. В його просторих, але низьких кімнатах, підлоги та стіни були суціль укриті килимами і вовчими шкурами. Справжні груби добре нагрівали дім. Вікна з подвійними рамами мали знадвору віконниці, а у великі морози на віконниці ще навішували для тепла товсті мати з сіна. Сиділи й спали на невисоких помостах на зразок полу, хоч для себе Джантемир купив в Орську справжнє ліжко з пружинним матрацом, яким дуже пишався.
Коли Шевченко з Жайсаком увійшли до кімнати, Азат співав якусь веселу пісню на зразок танцювальної. Зейнеб, Нурипа й Шаукен сиділи край помосту й весело погойдували в такт головами, посмикували плечима і навіть приклацували пальцями. Побачивши гостя, бай кивнув йому головою і вказав місце поруч себе, але перебивати акина не став. І з того, що на цей раз Джантемир не підвівся і не потиснув йому руки обома руками, Тарас Григорович зрозумів, що бай не забув його "Заповіту".
Жайсак сів за спиною Кобзаря і пояснив, що пісня жартівливо розповідає про забудька-зятя та сварливу тещу. Пісня всім сподобалася. Жінки весело сміялися, а Джантемир посміхнувся і щось сказав півголосом жінкам, поки Азат настроював домбру.
Потім Азат заспівав старовинну тягучу пісню про жигіта і його коня, який рятує хазяїна від погоні, а коли поранений хазяїн падає з сідла, приносить йому води з річки відсвіжитися і обмити рани.
Поки Азат відпочивав після пісень, Джантемир обернувся до Шевченка.
— Скажи своїм майирам, щоб вони вовки стріляли. Дуже багато вовків у степу. Треба їх вбивати. Хай візьме рушницю і майир з жовта борода, і лисий майир, і майир з вареними очима, як у риби, і другий з червоним обличчям і з маленький чорний вуса. Треба вовки бити. Вовки кожен день один баран і ще один баран з'їдають.
— Тобто щоб вони полювання влаштували? — перепитав Шевченко.
— Так! Так! Полювання! Великий полювання треба робити! Скажи Мєшка-майиру. Дуже просимо. Жигіт просить. Джантемир просить. Дуже треба вовки стріляти.
— Добре. Перекажу, — сказав Шевченко, вирішивши в крайньому разі передати офіцерам це прохання через Александрійського, який щойно повернувся з відрядження.
— Не забудь, — повторював Джантемир. — Я тобі за це барана подарую.
— Та я й без барана передам, — знизав плечима Шевченко і замовк, побачивши, що Азат знов береться за домбру.
А в степу подув вітер — і відразу поповзли по землі білі сніговійні полози, легко звиваючись проміж заметів. Вітер шпурнув у шибки сухим снігом, і всі, оглянувшись на вікна, помітили, що сонце вкрилося білою імлою.
"Час вертати, — подумав Шевченко, — буран буде".
Його не затримували. Глибше насунувши шапку і щільніше пов'язавши башлик, він швидко рушив у напрямку Орська.
— Почекай, Тарас-ага! Я дам тобі коня, проведу тебе, — кинувся за ним Жайсак, але чи то вітер одніс його слова вбік, чи то Шевченко не хотів його слухати, але він не обернувся.
Вітер міцнішав і весь час змінював напрямок, наче танцював над сніговійним степом якийсь дикий танець. Густий поземок мчав над землею по коліна Шевченкові. Хвилин за двадцять він був вже поетові до пояса. Шевченко наче вступив у білу річку, яка все глибшала й глибшала. Далеко на обрії блищав хрест Орської церкви, але швидко і він поринув в імлу, і Шевченко з головою пірнув у потік летючого снігу, який із запаморочливою швидкістю мчав повз нього. Вітер штовхав Кобзаря не просто вперед, а якось навскоси, а іноді вдаряв з другого боку, і тому важко було триматися вірного напряму.
"Не зіб'юся, якщо вітер буде віяти в одному напрямку", — думав він, прискорюючи кроки, але страшний біль у колінах і ступнях примусив його йти повільніше. Він уже насилу витягав із снігу хворі ноги.
А вітер почав крутити сніговий смерч, трубним димом звиваючи його в височінь, потім раптом вдарив поета в обличчя, а за мить навпаки, в спину. Тепер поземок мчав над його головою прозорим негустим пухом, за яким ледве помітно блакитніла емаль ясного зимового неба, з дрібними хмаринками на ньому, що раз у раз затуляли сонце.