"Пані, — кажу я, — адже ж жінка у мене законна в церкві вінчана. Піп нам вичитував у Святому Письмі: "Кого Бог з'єднав — людина хай не розлучає..." Ну та що там! — раптом смикнувся всім тілом Кузьмич. — Нема чого довго казати: забрила вона мене, а Дунечку мою бідолашну до найчорнішої роботи приставила.
Кузьмич скрипнув зубами і відсунувся в свій куток...
Живучи в казармі, Шевченко знов почав хворіти. Ноги нили від ревматизму і скільки не напував його фельдшер конячими дозами саліцилового натру, йому не легшало. Не допомагав йод, яким він мастив суглоби. А інших ліків не знав ані фельдшер, ані лікар Алексан-дрійський, і марширувати Шевченкові ставало все важче. З'явилася й задишка, і навіть набряки.
Ще в Петербурзі студентом Академії художеств Шевченко якось захворів на плеврит, і лікар знайшов у нього, крім плевриту, органічний порок серця. Тепер серце частіше нагадувало про себе: коли доводилося бігти і навіть при звичайному маршируванні Тарас Григорович задихався. Але хіба ж міг Глоба зробити найменше і навіть законне полегшення державному злочинцеві? І Шевченко тягнув важку солдатську лямку, виснажуючи хворе серце.
Крім усього, в нього почалася цинга. Все тіло вкрилося ранами й синцями. Тепер не було у нього ісаєвських овочів, і тільки іноді, коли Тараса Григоровича нарешті тимчасово звільняли через хворобу від строю, кашовар давав йому сиру ріпу або цибулину.
І ось одного разу лікар Александрійський, обережно оглядівшись, непомітно сунув поетові листа.
Захлинаючись від радості і нетерплячки, Шевченко пішов у найдальший закуток лікарні і тремтячими руками розірвав конверт. Лист був від Лизогуба — теплі сердечні рядки, повні щирого співчуття й любові, гарячою хвилею прилинули до серця змученої людини. Це була відповідь на перший лист поета. Але хоч і зогріла вона Кобзаря, та смоктала душу печальна думка: чому не відповіла Рєпніна? Шевченко надто добре знав і Варвару Миколаївну, щоб сумніватися в її сміливості. Може, вона десь виїхала з Яготина чи, може, Лизогуб не передав їй листів Шевченка?
Готуючи листи до чергової оказії, Шевченко знов написав Лизо-губові великого листа, повного співчуття з приводу смерті його дівчинки, питав про Рєпніну і, не втримавшись, вписав і таке: "Щоб і ворогові моєму лютому не довелося так терзатися, як я тепер терзаюся!
І ще велике до вас прохання, — писав він далі, — пришліть мені вашу маленьку скриньку, де є все, що мені треба, альбом чистий і хоч один пензель Шаріона, щоб іноді подивитися — все ж таки легше стане".
Так Шевченко знов прозоро попросив Лизогуба надіслати йому фарби і вже без будь-якої алегорії "Одисею", в перекладі Жуковського, та Шекспіра, в перекладі Кетчера97.
З казарми Шевченко майже не виходив. Суворо дотримуючись статуту гарнізонної служби, Мєшков заборонив солдатам виходити за межі фортеці без "увольнительної", а її видавали раз на тиждень і не більш як на дві-три години, тому захалявні книжечки Тараса Григоровича тепер майже не поповнювалися новими віршами: в казармі міг знайтися донощик, а в степу весь час бушували бурани, і поет тільки зрідка навідував своїх польських друзів та заходив до лікаря Александрійського і тільки там міг написати кілька рядків.
XVII. ПОРАДА КОЗЛОВСЬКОГО
Зима тяглася нестерпно довго. Бурани змінялися буранами, і навіть тоді, коли старожили вважали погоду тихою, летів над степом сивий поземок і вітер так штовхав людей в спину, що примушував їх бігти підтюпцем.
Шевченко знемагав. Розпухлі суглоби ледве згиналися, і біль став нестерпним, а коли фельдшер доповідав Глобі про хворобу поета, Глоба шалено грюкав по столу кулаком:
— Брешеш, стерво! Знаємо ці штучки! Дав він тобі карбованця на горілку, ось ти його й вигороджуєш! Ще раз згадаєш про цього ледаря — на гауптвахту підеш!
— Ваш бродь, нехай його їх скородіє пан дохтур оглянуть... Воля ваша, хоч на гапвахту садіть, а тільки ж він хворий.
— Іди ти к бісу!
Фельдшер замовкав, а Шевченка знов гнали на муштру, і змучений поет писав у своїй книжечці:
Благаю Бога, щоб світало, Мов волі, світу сонця жду. Цвіркун замовкне, зорю б'ють. Благаю бога, щоб смеркало. Бо на позорище ведуть Старого дурня муштрувати. Щоб знав, як волю шанувати, Щоб знав, що дурня всюди б'ють98.
Від цинги хиталися зуби, пухли ясна, і, коли він кусав скибку хліба, — хліб ставав червоним від крові. На його лихо, Александрій-ський виїхав у відрядження в найдальші казахські аули.
Навчання кінчалося о третій, а о четвертій вже сутеніло. Офіцери, з якими він у Ісаєвих співав пісень і мирно розмовляв, тепер не пізнавали його, не відповідали на його привітання, а в строю лаяли найбруднішою лайкою, казали йому "ти" і розмахували перед його очима волохатими кулаками. Навіть порівняно добродушний Мешков почав дріб'язково присікуватися до поета.
Щонеділі і щосвята солдатів водили до церкви.
Якось Шевченко стикнувся з Мєшковим на паперті. Як належить солдату, Тарас Григорович дав командирові дорогу і зірвав з голови безкозирку.
— Три доби гауптвахти! — вдарив його, наче батогом, голос Мєшкова. — Час вам, Шевченко, запам'ятати, що головний убір скидають не правою, а лівою рукою.
Давно щез Мєшков в глибині церкви, а Шевченко ще стояв на паперті з безкозиркою в руках. Жебраки тихенько захихикали навколо, а старий безногий солдат, давно звільнений вчисту, повчально загув:
— Заробив, служивий, гапвахту? Тепер знатимеш навіки, що солдатові не можна ловити гав. — І помітивши міщанок у строкатих гарусних хустках, що саме виходили з церкви, гугняво завів: — Подайте Христа ради копієчку каліці-воїну; за віру, царя та отєче-ство постраждав... Подайте старому солдатові за упокой родителів ваших...
"Ось так і мені доведеться жебрачити на схилі життя", — подумав Тарас Григорович і з важким серцем пішов підсиджувати на гауптвахті свої три доби.
Листопадова оказія знов не приставила листів, і Шевченко зовсім занепав духом, але в грудні переборов себе і знову сів писати листи, бо ж, як каже прислів'я, "під лежачий камінь і вода не тече". Він писав одразу багатьом. Почавши один лист і залишивши його недописаним, хапався за інший, потім, придумавши який-небудь новий аргумент, кидав той лист і знов повертався до першого.